Микола Миколайович Панов - В океані

сказав Андросов. — Старий світ, чуючи свою загибель, не припиняє війни проти нас. Це таємна війна, багато хто не знає про неї, радянська людина зайнята думками про мир, але тим страшніша ця війна, тим небезпечніша. Війна світів, Жуков, ви не замислювалися над тим, що це означає? І в цій війні першу лінію оборони проти фашизму займають будівники майбутнього людства, радянські юнаки. А фашизм намагається розбити паші ряди, вибирає найменш стійких… Скажіть, є у вас який-небудь великий, найщиріший друг?

— Як не бути! — Жуков згадав Калядіна, його обличчя, що дихало спокійною. силою.

— І цього друга ви полюбили, зійшлися з ним серцями теж тому, що він меткий, красиво одягнений?

Леонід усміхнувся.

— Зрозумійте мене правильно, Жуков. Дівчина є дівчиною. Чудово, якщо вона і красива, і потанцювати вміє. Але якщо дивитися тільки на це, не узнати, що з неї за душею, — от і може вийти так, як у вас із Шубіною вийшло… Значить, так-таки ні про що серйозне з нею й не говорили?

— Більш сперечалися — йти мені з флоту чи ні. Вона до демобілізації тягла, я, звичайно, вагався, на кораблі залишитися хотів, військовим моряком.

— А чому, до речі, ви хотіли залишитися військовим моряком? Цивільні люди тепер теж великі справи вершать, комунізм будують під нашим захистом.

Жуков мовчав. Справді, чому так нестерпно жаль йому йти з флоту? «Добре тобі на кораблі? Добре! Справу свою любиш? Любиш! Морський талант!» чітко спливли в пам'яті слова Калядіна.

— Чи не тому, що у вас є покликання до військово-морської служби! — не спитав — ствердно сказав Андросов. — Любов до моря у вас є, швидкість, кмітливість, зіркість. Я бачив, як ви під час шторму працювали. А чи розвинені у вас інші якості, особливо необхідні радянському військовому морякові — статечність, бойова принциповість, вміння вибирати знайомства? Ось над чим вам слід замислитися, Жуков.

Сонце стояло в зеніті.

Легка рибальська шхуна пливла вздовж борту криголама. Вітрець вигнув парус, синій вицвілий хрест брижився на рожевому полотнищі норвезького прапора. Сидячи за рулем, кремезний юнак у широкому комбінезоні з жадібною цікавістю дивився на радянський криголам.

Рейд білів повільно ковзаючими крилами прямих ї латинських парусів. Верхівки голих високих щогл погойдувалися на рівні покрівель. Бергенські будинки спускались аж до води, палуби кораблів були ніби продовженням міських вулиць. Вода вилискувала розводами нафтових плям.

Біля дальнього причалу височів, як снігова гора, білий лайнер лінії Гамбург — Нью-Йорк.

Далі задимлений транспортер під американським прапором підносив угору над пірсом крани й пучки стріл. Навколо рейду кам'яні горби в яскравій зелені дерез були прорізані улоговинами провулків, що круто вибігали вгору. Над кронами дерев здіймалися башти готичних церков.

З тих перших хвилин, коли радянські кораблі ошвартувались у порту, біля перекинутих на пристань сходень не розходився натовп людей. «Це, звичайно, не одні й ті самі люди, — подумав черговий офіцер Ігнатьєв, — вони приходять і відходять, змінюють одне одного». Чоловіки, насунувши капелюхи на очі, замислено посмоктують люльки, діти з цікавістю просуваються вперед, вириваючись із рук матерів, що утримують їх.

— Товаришу старший механік, подивіться на хлопчину біля трапа, — сказав усміхаючись Ігнатьєв.

Хлопчик років восьми, одягнений у вицвілий від прання костюмчик, вкрадливими, боязкими рухами старався зійти на корабель. Він підходив до сходень впритул, робив кілька маленьких кроків угору, не відриваючи од чергового матроса широко відкритих, страшенно допитливих очей. Чоловік, що стояв поряд з ним, одягнений у піджачну пару, — «Певно батько», подумав Ігнатьєв, — хапав хлопчика за руку, щось суворо говорив. І знову боязкі кроки дитини. І знову різкий жест батька, що скоса поглядав на чорномундирного поліцая, який походжав недалеко.

— Цікавиться хлопчина! — нахилився над фальшбортом кочегар Кривов. — Та ви, громадянине, чи як вас там, містере, — пустіть хлопчину! Нехай підніметься. Ми його не з'їмо. Самі почастуємо, чим багаті.

Норвежець хитнув головою, нерозуміюче знизав плечима. Кочегар пошарив у кишені, щось пробурмотів, сховався в дверях надбудови.

Коли він повернувся на палубу, в його пальцях була велика цукерка у кольоровій обгортці. Батько з хлопчиком усе ще стояли в першому ряду.

— Ану, підходь, хапай. Ленінградська. З гостинців, що синові везу на Північ.

Кривов простяг до набережної довгу руку. Хлопчик посунувся назад, міцніше вхопився за батьків палець. У натовпі стримано заусміхалися. Норвежець підняв трохи капелюх, потягнув сина — подалі від гріха.

— От які вони залякані! — Кочегар випростався, озирнувся збентежено. — А хлопчикові солодке не зашкодить, он він який худий. Тут у них досі все по талонах. Ану, почекай… — Він збіг по сходнях, вклав цукерку у маленькі пальці, які відразу стисли її.

— Мангетак![4] — підняв трохи капелюх батько.

— Ясна справа — так, — сказав кочегар задоволено. Старший механік зітхнув, старанно витер ганчіркою чорні від машинного масла пальці. Він стояв біля входу в кочегарку. Велика голова механіка була трохи нахилена набік, ніби й зараз він, за багаторічною звичкою, прислухався до роботи машин.

Тихон Матвійович розв'язував, здавалось, якесь складне питання. Він сунув ганчірку в кишеню спецівки, відчинив двері в коридор правого борту, пішов до каюти помполіта.

Андросов напівлежав на вузенькому диванчику, читав книжку. На перебірці, навпроти віддраєного ілюмінатора, круглими бліками коливалися світлі відображення водяних брижів. Коли ввійшов старший механік, капітан третього рангу спустив ноги на підлогу, поклав книжку поряд із собою.

— Прошу сідати, Тихоне Матвійовичу.

Старший механік сів у крісло біля столу.

— Закінчили прийом пального, Тихоне Матвійовичу?

— Порядок. Роз'єднуємо шланги… — хотів сказати ще щось, але осікся, мовчав.

— З ремонтом затримка, — досадливо сказав Андросов, — ніяк не можемо з норвежцями домовитися. Ремонт по суті невеликий, проте одна фірма безглузду ціну зажадала, а друга була погодилася, та не прислала робітників.

Погляд Тихона Матвійовича впав на оправу книжки, яку читав Андросов. Очі під густими бровами проясніли.

— Про Гріга читаєте, товаришу замполіт? Не знав, що є у вас