П'єр Сувестр - Порожня труна

сторінку і нічого не бачив. Траплялося це не тому, що Жюв не любив читати, навпаки, він вважав це найкращою і найцікавішою розвагою. На жаль, йому стільки треба було зробити, він завжди був такий заклопотаний, що просто не мав часу думати про непотрібні на той момент речі, та й мозок його, незважаючи на обставини, працював, вивчав, порівнював, був зайнятий справами, пов'язаними з фаховим обов'язком.

Та й чи була в нього потреба читати романи? Хіба його професія, його пригоди не робили його свідком і учасником найнезвичайніших пригод? Хіба його власне життя не було справжнім романом? Чи не проходили перед його очима найфантастичніші сторінки людського життя?

Відклавши книжку, Жюв заглибився в роздуми. Він уже був незадоволений тим, що перейнявся чужою бідою, навіть роздратований.

— Клята історія, — бурчав він. — Не знаю, чим вона закінчиться, але знаю напевно, що нічого на цьому не виграю. Якщо тільки мої гіпотези підтвердяться, якщо тільки я знайду якісь докази проти Дропа, я не буду їх приховувати. Я хочу, щоб він вилікував Елен, мені треба бути в хороших стосунках з людиною, яка так важить для мене зараз, коли мій найперший обов'язок — повернути до життя наречену Фандора.

Їдучи в поїзді, Жюв кілька годин прокручував у пам'яті свідчення Себастяна Перрона й хірурга.

Кому вірити? Кого підозрювати? За що братися?

— Клята історія! — бурмотів він. — Чи справді дитина зникла і що могло з нею статися?

В Лізьє Жюв зійшов з поїзда, відчувши полегшення. Бездіяльність завжди пригнічувала його пристрасну й активну натуру; його покликання було розслідувати, відшукувати докази, а сидіти, чекаючи розвитку подій, і розмірковувати — це було для нього гірше смерті.

Вийшовши з вокзалу, він швидко знайшов візника, який погодився відвезти його в Тілісюр-Лізьє, маленьке сільце, де жили дядько й тітка Клемани, яким Перрон доручив доглядати сина.

— Ви поспішаєте? — запитав візник, коли екіпаж покотився по нерівній бруківці Лізьє.

Жюв заперечно похитав головою.

— Та ні. А чому ви питаєте?

— Тому що моя кобила розтягнула сухожилля, а коли ви не поспішаєте, то я не буду її підганяти.

Жюв подумав, що коли коняка нездорова, то краще було б не запрягати її, і що це нечесно: везти пасажира зі швидкістю пішохода, але передбачливо промовчав. Навіщо сваритися з візником, коли він ще зможе стати йому в пригоді. Як людина бувала, Жюв поводився обережно.

— Так, так, — відізвався інспектор. — Ви маєте рацію, голубе. Краще не поганяти коняку, коли в неї розтягнуто сухожилля. Немає нічого поганого, коли вона трохи пройдеться, але втомлювати її, це вже… Чи не так?

Доречно кинуте зауваження сподобалося візнику.

— Отож-то! Я бачу, що ви знаєтесь на худобі, добродію. Може, ви їдете купувати коней? Я знаю одне дворічне лоша.

Жюв похитав головою.

— Та ні, ви помиляєтесь, я не торгую кіньми.

— А що, коровами?

— Теж ні.

Візник посміхнувся.

— Розумію. Вас, мабуть, цікавлять свині?

Жюв знову заперечно похитав головою.

Його стриманість заінтригувала візника; він ніяк не міг збагнути, ким же може бути його пасажир, коли не займається жодною з трьох, таких ймовірних професій.

— Ви, мабуть, приїхали відкривати нову школу? — висловив він припущення.

— Щось на зразок цього, — таємниче відповів Жюв.

Візник стьобнув свою коняку і заявив зі щирістю, яка межувала з необачністю, властивою нормандцям:

— Коли ви приїхали збирати податки, то, певно, добре заплатите, а коли мені добре платять, то мушу поганяти конячину, дарма що вона шкутильгатиме. Завтра я її однаково продам.

Він зареготав і ще раз стьобнув коняку батогом. Жюв вирішив, що саме слушна мить почати розслідування.

— Та не поспішайте ви так, я маю час. Далеко ще до Тілі?

— Чотири кілометри, я добре знаю дорогу.

Візник пустив коняку ступою й сів боком до пасажира, аби було зручніше розмовляти.

— Що вам сказати, не знаю, хто ви, але я весь час когось та вожу в Тілі. Бажаючих вистачає. Трапляються й такі, що мають відношення до шкіл, як оце я вам уже казав.

— Трапляються! — повторив Жюв і насупив брови. — Це, мабуть, когось із моїх колег ви підвозили… А які вони були з себе?

Візник із силою стьобнув коняку.

— А-а, це я вам можу розповісти. Нічого особливого, двічі підряд, саме так, я підвозив одного й того ж добродія і так і не побачив навіть кінчика його носа.

Інспектор став прислухатися до слів візника ще уважніше.

— Як же це вийшло? — поцікавився він.

— А от так: днями, точніше, минулої суботи, я саме вихилив чарчину в тітки Леба, коли за мною прийшли… Якийсь клієнт заліз у мій екіпаж і вже чекав на мене. Я приходжу й питаю його:

— Куди вам треба їхати?

— В Тілі, — відповідає він.

— Сім франків, — кажу йому, — ну й на чай щось кинете…

Він погодився, і ми поїхали… Він майже не ворушився, сидів у тарантасі, загорнувшись у пальто, і словом не обмовився. Для мене дорога довга, часу вдосталь, то я став до нього заговорювати. А він мені каже:

— Поганяй собі коняку і не заважай мені. То я йому більше нічого й не казав.

— Певна річ, — погодився Жюв.

А візник вів далі:

— Так то так, але він сам до мене звернувся. На перехресті, не доїжджаючи до Тілі, він встає і каже мені:

— Зупинися… Я зійду. Пройдуся пішки. Де живе мер? Я йому відповідаю, що мер живе коло церкви.

— Гаразд, — каже він мені, — а Клеманів ти знаєш?

— Авжеж, вони мають велику ферму на виїзді з села.

— Гаразд, гаразд, — каже він мені.