Володимир Іванович Щербаков - Простір Гільберта

Далеко попереду виникла знайома огорожа, і він заквапився до неї, розправляючи долонею волосся. Знову побачити Маргарет — зараз, за кілька хвилин… Але що таке він вигадав сьогодні? З легкою усмішкою пригадав він раптом історію, що її сам склав. Так, вона незвичайна дівчина. Але не більше.

Безперечно, якби феї жили й сьогодні — вишивання голограм було б для них старовинною забавкою бабусь, звичайно, вони багато чого навчилися б. Сотні років… І за значно короткий час усе довкола невпізнанно змінюється.

Але глечик, наповнений водою мовби від одного лиш доторкання до дзеркала, належало пояснити інакше. Просто фокус, або ж щось не встиг помітити (що, зрештою, близьке за суттю). Хто знає, можливо, фізики коли-небудь і справді винайдуть спосіб передавати зі світловим променем воду, повітря, спочатку окремі атоми, ну а згодом — по вінця наповнювати колби чи склянки за допомогою демонстраційного дзеркала, що буде встановлене десь в аудиторії перед байдужими до наукових чудес студентами? Але це коли-небудь, та й то в кращому випадку.

Загалом логічно навіть припустити, що феї зовсім не щезли. Але ж у даному випадку він мав на увазі Маргарет. Чи можна повірити? Виходить, їй нічого не варто було, наприклад, почути, як патякав він з Ернфастом? При згадці про Ернфаста Хольгерові стало соромно. Звичайно, вигадане — дурниця, не зрозуміло навіть, як таке могло спасти на думку. Але розповідати про Маргарет… Не мав він такого права, схожого на право зраджувати. Боячись вірити собі, Хольгер пригадував подробиці розмови в готелі. Та цей Ернфаст міг у будь-який день заявитися в Інвернес з ватагою таких же, як і він, молодчиків…

Ось про що думав Хольгер, простуючи по залитій світлом вечірнього сонця дорозі до знайомого будиночка.

Важко було зважити всі наслідки того, що сталося, тому й інша думка, заспокійлива, навіть райдужна, мажорним акордом прозвучала в ньому. Думка ця була продовженням неймовірного, неможливого, це була думка-мрія, що викликала то легку усмішку, то приплив тепла до скронь і долонь, вона вабила повірити у всемогутність жадання, коли легеньке, але точне доторкання діє, мов невидимий ураган, а погляд миттю проникає в суть, у саму душу речей. Хіба в ньому не може ожити, воскреснути бодай дрібочка таємниці, що була колись привілеєм багатьох?

Що ближче він підходив, то дедалі ясніше ставало, що там, попереду, на тому місці, з якого він очей не зводив, сталися зміни. Згас найнижчий сонячний промінь, ніби струна зачепилася за верхівку дерева й лопнула. І нараз ніби холодок спустився з неба, і виникло тривожне відчуття — передвісник лиха. Хоч як пильно приглядався він, але вже нічого не впізнавав тут, нічого знайомого, що було б схоже на її дім.

Холодною жовтою стрічкою тягнулася дорога назустріч заходу. Хвіртка була прочинена, доріжка вела до ветхого ґанку. Кілька запилюжених кущів стирчали з-під іржавих металічних обрізків. Поряд валялися понівечені каністри та потрощені дерев’яні ящики. Великий худий пес вибрів з-за цих ящиків і ліниво позіхнув, показуючи вологі ікла.

Намагаючись з’ясувати, що я усе-таки тут могло статися, Хольгер двічі обійшов будинок… «Я переплутав дорогу… Чи вона й справді все чула?» Було тихо, і ніхто не покликав його.

Звідкілясь вискочив заєць. Здавалося, він побачив щось смертельно небезпечне, проте у нього не було сили одразу ж дременути геть. І лише коли Хольгер підійшов до нього зовсім близько, заєць, помітно накульгуючи, кинувся тікати. Хольгер дивився йому вслід, аж поки той не зник з очей.

«Йому треба було прискакати сюди трохи раніше… або ж пізніше», — подумав він.

Вечірнє світло запалило запилюжені кущі й чорні порожні вікна нерівними язиками західних вогнів. Якийсь предмет, що лежав у нього під ногами, привернув його увагу, Хольгер нахилився. Це був глиняний черепок, і Хольгер упізнав його. На потьмянілій кераміці ще зберігся зелений орнамент. Черепок кришився в руках. Здавалося, від вази його відкололи уже давно. Втім, може, так лише здавалось…

Хольгер зібрав із землі кришки й поволі рушив назад. Вийшовши на пагорб, він обернувся, ніби все ще на щось сподівався. Але все лишалося незмінним.

Рік 1939-й.

Із листа професора Берендта секретареві німецького посольства в Лондоні Шліттеру

Будь-яка держава — це таємничий корабель, якорі котрого знаходяться на небі. Так, здається, писав один старий, нині забутий письменник. У цьому виразі мені уявляється істина. На Землі розігруються трагедії, виникають і трощаться волею долі імперії, але існує особлива мова для втаємничених, з допомогою якої вони передбачають непізнане. Два простори співіснують поруч. Іноді вони дотикаються один до одного, інколи перетинаються. І тоді раптом у простенькій історії чи прадавній легенді ми, як у дзеркалі, бачимо перст провидіння. Таємне стає очевидним. Мене прикро вразила б думка, що героїчні зусилля нашого народу не увінчаються успіхом. Саме тому отут, у Берліні, я ловлю цей голос провидіння, намагаючись вгадати майбутнє — і возрадуватись. Але я мушу все ж визнати, що наші недруги також мають спроби це робите в манері їм властивій. Навіть міфи вони перетворили на зброю. Про це свідчить воскресла слава короля Артура. Звичайно, кожен народ при бажанні може знайти подібний прадавній символ — меч казкового чи справжнісінького героя. Нині перед нами питання постало так — ми або вони.

Рік 1939-й. Шліттер — Берендтові

Кельтські легенди про короля бриттів Артура, котрий об’єднав лицарів для боротьби з саксами, справді користуються в Британії популярністю. У п’ятому-шостому століттях сакси шукали для поселення нових земель. Суденця їхні вибиралися в мандри з території нинішньої Данії, і в Британії вони знайшли другу Батьківщину. Корінне населення зустрічало їх не вельми привітно, хоча саме король бриттів Вортигерн закликав саксів до себе. Він спритно використовував їх у боротьбі з піктами й скоттами, сусідами бриттів. По суті сакси проливали