Володимир Львович Єшкілєв - Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…

пасажирам нічого не треба було казати. Ні-чо-го! Особливо цьому професору. Він – кончений. Від нього гебешними службами тхне, як з… Чекай, стій!

Вони якраз проходили сходовим майданчиком третього поверху. Sаня зупинилась, наче наштовхнулась на щось невидиме. Її нігті вп’ялись Ярковському у долоню. Від несподіваного гальмування той ледь не впав.

– Що сталось?

– Там щось є.

– Де?

– Там, – Sаня вказала на високі скляні двері, за якими проглядалась перспектива високого неосвітленого коридору. – Я відчуваю.

– А що там може бути? Там якісь кабінети. Офіси громадських організацій.

– Підемо, подивимось.

– Поминки пропустимо.

– Підемо, – Sаня увійшла під арку, штовхнула двері.

– Ти відчуваєш привидів?

– Тихо! – дівчина піднесла палець до губ. – Йди за мною.

Ярковський озирнувся. Сходи і майданчик були безлюдними, знизу – певно з другого поверху – чулось невиразне гомоніння. Мармурова богиня на куцій колоні зачаровано дивилась на власне стегно, блищала бронза сходових прикрас.

Еспер зітхнув і рушив за Sанею.

Темний коридор зустрів їх складною комбінацією запахів. Аромат щойно звареної кави мішався з перестарілими запахами мастики, шкіри і фарби. А ще пахло лавандовою есенцією й кремом для взуття. Погляд Ярковського ковзнув табличками, укріпленими на найближчих дверях. За правими, якщо вірити тим табличкам, ховався благодійний фонд, за лівими – волонтерський штаб.

Напружена й виструнчена, немов той хорт, що зачуяв заячу лежку, дівчина вкрадливо просувалась коридором. Дивлячись на рух дівчини, Ярковський чомусь згадав, що в кабінеті Антея Марковича плече Sані постійно притискалось до його руки. Щось подібне до розумного згущення ворухнулось в його голові, а горло перехопив легенький, але теплий спазм. Він вже почав аналізувати ці незвичні відчуття, коли дівчина зупинилась перед дверима, оббитими порепаним дерматином.

Саме цієї миті двері відчинились й з них вийшов чоловік з голеною головою, оселедцем та вусами, що нагадав Ярковському мультяшних козаків, яких малюють на упаковках із сіллю та сірникових коробках. Навіть не глянувши на Sаню з еспером, чоловік рушив до сходів, діловито розмахуючи полами довгого дощовика.

«Як він не спечеться у тому плащі?» – подумав Ярковський, проводжаючи голомозого поглядом. Коли він знов обернувся до коридорної перспективи, Sані там вже не було.

«Зайшла до приміщення», – вирішив Ярковський.

Він підійшов до дерматинової двері і прочитав на ній табличку:

Обласне відділення Національної Спілки письменників України

Ярковський відчинив двері. У вузькій кімнаті, заставленій книжковими шафами та канцелярськими столами, він побачив лише двох старших жінок в чорних платтях та хустках, також чорних.

Одна з них помітила Ярковського і повідомила:

– Поминальне застілля буде у Банкетній залі на другому поверсі.

– Я в курсі, дякую. Дівчина до вас не заходила?

– Яка дівчина?

– Молода, чорненька.

– Ні, – дві захустчені голови майже синхронно сотворили жест заперечення.

– Вибачте, – Ярковський зачинив двері й розгублено роззирнувся.

Темрява й далі вкривала стінні ніши та кесони високої стелі. Шум з боку сходів став виразнішим, натомість кавовий аромат майже зник. Дубовий паркет масно блищав, відбиваючи світло з далекого вітражу у кінці коридору.

«Куди ж вона поділась?» – Ярковський підійшов до протилежних дверей – на вигляд броньованих й без таблички, – взявся за нікельовану ручку.

Зачинені.

«Якась містика», – еспер крутнув головою, наче відганяючи мару, навіяну місцевими духами-щезниками.

Natura mutatur. Veritas exstinguit – згадав він напис на фасаді Дому. Суще, звісно, мінливе, але ж не настільки, щоби повнолітні дівчата безслідно зникали в офісному коридорі та ще й серед білого дня. Може, вона пожартувала? Сховалась? Але де?

Він рішуче рушив до наступних дверей.

Зачинені.

До наступних.

Також зачинені.

Горіло червоним вічко сигналізації.

Ярковському раптом стало лячно. Піт вкрив чоло і спину. Він повернувся туди, де три хвилини тому відчув свіжий запах кави. До дверей благодійного фонду.

Ярковський відкрив їх і опинився у просторому офісі з підлогою, вкритою сірим ковролином. Дві цибаті білявки пили каву, курили, сидячі просто на підлозі. Такі собі дві еталонні офісні бікси: гламурні зачіски з пасмами платинового кольору, яскравий макіяж, спідниці-міні, взуття на шпильках.

– Добридень, – привітався еспер.

– И вам здравствуйте, – ближча з білявок, кривлячи кармінові губи, запитально подивилась на Ярковського. – Вы по какому вопросу?

– Я шукаю свою дівчину.

– В каком смысле «свою»? – поцікавилась друга білявка, підсуваючи до себе попільничку. – Она ваша собственность?

– Ми прийшли сюди разом.

– Убежала?

– Щезла.

– Девушки так просто не исчезают, – примружилась ближча з білявок і випустила в бік Ярковського хмарку диму. – Она вас бросила. Я бы тоже бросила такого ботана.

– До побачення, – еспер вирішив не продовжувати безглуздої розмови.

Коли він вже зачиняв двері, в офісі сказали:

– А вся суть в том, что он поменял бутылки.

Ярковський вирішив, що йому почулось. Він кілька секунд стояв, тупо вдивляючись у коридорну темряву. Відтак рішучим ривком знов розчинив двері й отетерів.

Йому відкрилась зовсім інша кімната.

Ніякого сірого ковролину.

Жодної дівчини.

Офісний стіл з комп’ютером, бородатий чоловік в старомодних окулярах і ностальгійній футболці з Бобом Марлі, високі стелажі з картонними коробками. Запахи пластику і металу.

– Вибачте, – промимрив Ярковський й відчув, як хтось торкнувся його плеча.

Він акуратно закрив двері, глибоко вдихнув, озирнувся й побачив невдоволену мармизу Sані.

– Ти де пропав?

– Я пропав?

– Я тебе вже півгодини шукаю. Тобі Осинський не дзвонив? Там вже поминки почались.

– Це я тебе шукав.

– Тут шукав? – Sаня ткнула пальцем у табличку на дверях.

Погляд Ярковського побіг за цим імперативним пальцем і спіткнувся об напис: «I-TА. Комплектуючі для офісних мереж. Щоденно, крім суботи і неділі, з 9.00 до 17.00».

– Ти ж кудись щезла, – він ще й ще раз перечитував напис. Він міг поклястись, що кілька хвилин тому на цих дверях висіла табличка благодійного фонду.

– Я?

– Після того, як зі Спілки вийшов козак у плащі, ти…

– Козак у плащі? З якої ще спілки? – Sаня подивилась Ярковському в очі, приклала руку до його чола. – Чуваче, з тобою все нормально? Ок?

– А куди ти взагалі пішла? Ти тоді щось відчула, а потім…

– Ми зараз запізнимось.

– Ти ходила на другий поверх?

– І на перший і на четвертий. І в парк виходила. Я вже тут все оббігала. Дякую за екскурсію.

Ярковський вирішив відкласти питання на потім. В його голові все ще звучали слова: вся суть в том, что он поменял бутылки.

Вони таки запізнились. Як тільки Ярковський і Sаня зайшли до Банкетної зали, погляди присутніх, немов за нечутною командою, спрямувались до них. Чутлива сенсорика еспера сприйняла цей фронтальний спалах уваги як своєрідний енергетичний удар. Пекуча хвиля збігла з його вилиць до підборіддя, чоло вкрилось рясним потом, різкий біль спалахнув у назальних пазухах. Ярковському