Володимир Львович Єшкілєв - Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…

дуже хотілось втікти, або ж, принаймні, заплющити очі, але він пересилив капітулянські бажання й зустрів потоки цікавості та ворожості з відкритим сенсорним заборолом.

«Сані, напевно, ще гірше, вона ж медіум», – подумав еспер. Але зараз йому було не до неї.

Людей за столом зібралося зо півсотні, погляд Ярковського безпорадно ковзав скупченням незнайомих облич. Відтак він побачив спочатку руку, що заклично рухалась над головами, а потім її власницю – Маріанну Костик. Та скосила очима на порожні стільці поряд з чоловіком. Данило якраз розливав горілку по сусідським стопарикам.

Ярковський і Sаня вже рушили до Костиків, коли з-за столу вистрибнула невисока жінка, замотана в чорну тканину. Вона стала на їхній дорозі й без жодного вступу заверещала:

– Це вже за межами! Це бридко, бридко!

Ярковському здалось, що перед ним відьма з видіння. Постаріла, змиршавіла, але виклична й сповнена темної сили.

Не називай прокляту на ім’я.

Наступної миті він впізнав у жінці Юлію Пшеладовську. В порівнянні з вишуканою дамою, яку він бачив уві сні, реальна примадонна значно програвала. Ореол її салонної величі або змеркнув під траурним гіпюром, або ж залишився на совісті оператора сновидіння. Тут, в опорній реальності, харизма Пшеладовської не дотягувала до Чорної королеви. Обличчя примадонни здалось есперові рясно присипаним пудрою, в її розширених зіницях він зустрів щиру і напружену ненависть. Він навіть зрадів такому рафінованому, без жодних домішків та напівтонів, почуттю. Так ювелір радіє кристалу рідкісної чистоти і прозорості.

– Я перепрошую… – почав він.

– Перепрошую?! – примадонну пересмикнуло. – Він перепрошує, ви лише подивіться на нього! Дешевий найманець, виродок! Тебе прислали сюди в наших мозках порпатись! Ти на похорон святої людини приперся! І ти не повстидався припертися? Ні? І цю сучку свою привів. Гроші на нас заробляєш? На наших життях? Геть звідси! – вона повернула обличчя до Sані. – І ти теж… Геть! Йдіть геть!

Ніби незвідки по обидва боки від Пшеладовської виникли Ципорин і начальник охорони Осинського.

– Юля, заспокойся, – сказав Ципорин.

– Юлія Стефанівно, я вас прошу, – сказав джентльмен.

– Нехай вони забираються геть. Негайно!

– Добре, добре, – запевнив Ципорин; Ярковський бачив, що тому вкрай незручно.

– Вони так само офіційно запрошені, як і ви, – нагадав джентльмен.

– А ким вони запрошені? – вектор ненависті знову змінив напрям й встромився в начальника охорони. – Сюди запрошувала родина покійного, а не твій хазяїн, зрозумів? Нехай ідуть геть! – голос примадонни зірвався на хрипкий крик:

– Ге-е-еть!

– Ви не родина, Юлія Стефанівно, – зауважив джентльмен з підкресленою незворушністю. – І не ви заплатили за це застілля.

– А, так ви ще й гроші рахуєте?! Володя, ти чув? – примадонна раптом схопила професора за лікоть. – Боже, мені вже погано… Цей виродок лізе в мозок… Йди до біса! – Пшеладовська різко викинула вперед руку; Ярковському ледь вдалось уникнути її нігтів. – Володя, ця тварюка… Ця проклята тварюка лізе мені в голову, чуєш… Я не можу, мені погано… Виродок! – вона спробувала ще раз дістатись до есперового обличчя:

– До біса! Щоб ти був проклятий! Йдемо звідси, Володя, прошу тебе, йдемо…

– Идём, идём, только успокойся, – Ципорин обняв примадонну й повів до виходу; плечі Пшеладовської дрібно здригались.

– Прошу до столу, – звернувся до Ярковського джентльмен. – Вибачте за прикрий інцидент. Тут всі на нервах, ви повинні це розуміти.

– Може, ми також підемо?

– Не бачу в цьому жодної необхідності.

– Але ж…

– Ви у списку гостей. Прошу до столу, – джентльмен непомітно підштовхнув Ярковського.

Sаня, рушивши за еспером, прошепотіла:

– Я холодна!

Все ще відчуваючи спиною кинджальний погляд джентльмена, Ярковський провів свою супутницю до столу. Вони сіли поряд з Костиками. Більшість присутніх вже повернулась до наїдків і напоїв і лише старі жінки на протилежному кінці стола – чи то родички покійного фантаста чи то його колеги з письменницького цеху – недружньо дивились в бік Ярковського і Sані. Еспер пошукав поглядом Антея Марковича, проте дарма. Автор збірки «Рассветный путь» не ризикнув з’явитись на поминках свого давнього недруга.

– Не переймайтесь, – привітно посміхнулась до Ярковського Маріанна. – Примадонна у своєму репертуарі. Ми вже звикли.

– Ви б бачили, якого жару вона давала на цвинтарі, – докинув Данило, підчипаючи виделкою добрячий шмат шинки. – Такого, певно, навіть професійні плакальщиці не виробляли. Фонтани сліз, зомління – найвищий рівень акторської майстерності. Вона так всіх завела, що навіть ми з Маріанною заплакали.

– Вона – профі, – кивнула журналістка.

– Але звідки вона взнала, що ми – це ми? Жах який! – Sаню пересмикнуло.

– Їй Ципорин сказав, – буркнув набитим ртом Данило.

– Так-так, – підтвердила його дружина. – Ви лише з’явились у дверях, а Ципорин почав на вас показувати і казати: он вони, ці екстрасенси, яких найняв Осинський.

– А ви й справді екстрасенси? – поцікавилась жінка в окулярах, гаптованій сукні і коралових бусах, що сиділа напроти. Ярковський зрозумів, що бачить номера двадцять першого.

Він не встиг відповісти. Маріанна кивнула на жінку:

– Ви знайомі?

– Не мав задоволення.

– Це наша відома поетеса, Маргарита Гжесь, – представила журналістка власницю гаптованої сукні. – А це, – вона поклала руку есперові на плече, – Олександр Ярковський, найсправжнісінький маг.

– Моя асистентка, Оксана, – у свою чергу представив той Sаню.

– Церква не схвалює магії, – зауважила поетеса.

Вона, як здалось Ярковському, хотіла ще чогось додати, але в кінці столу підвівся сановитий дядько з лауреатськими медалями на піджаку й запропонував випити за упокій небуденного літератора і доброго товариша Федора Андрійовича Бусурманка.

Присутні також підвелись, випили, сіли. Потягнулись за наїдками і мінералкою. Банкетну залу знов наповнили звуки багатолюдного застілля. Маріанна, яка помітила порожню тарілку Ярковського, завдала собі клопоту спорудити на ній цілий «стоунгендж» з книдлів, смажених кабачків, ковбасних кружечків та порізаних кубиками шматків сиру і копченого м’яса. Еспер дивився на кулінарну розкіш, не в силах їсти. Від щойно випитої горілки до горла піднімалась нудота; щось напружене наче вібрувало над переніссям. Він згадав, що Солтис визначав цей стан як «сенсорне оскаженіння».

Тим часом за столом відновилась розмова.

– Ви, напевно, віруюча? – з вдаваною чемністю спитала поетесу Sаня.

– Безумовно, – гордо підтвердила Гжесь, щедро насипаючи до своєї тарілки м’ясного салату. – Я сповідаюсь в отця Пахомія. Він благодатний монах і бісоборець. Ви б мали про нього чути.

– Чули, – кивнула Sаня. – Він багатьох бісів вигнав. Тепер ті біси бомжують містом, шукають, в кого б вселитись.

– Це не тема для жартів, – строго подивилась на дівчину поетеса. – Можете мені повірити: якби ви хоч раз побували на екзорцизмі, вам би не до сміху було.

– Я була в Пахомія, – повідомила Маріанна. – Бачила тих його біснуватих. То дійсно жах, коли вони верещать і карлючаться на підлозі. Я