Валентин Лукіч Чемеріс - Марина — цариця московська

Пан канцлер має прикусити язика свого державного! Його, Мнішекове, взяло гору. Та й пан круль на його боці — що тепер важить якийсь там канцлер литовський!

Дмитрій не зрікся Марини. Більше того, в посланні він в черговий раз називає її коханою і підкреслює — як і раніше підкреслював, — що з нетерпінням чекає воєводу Мнішека із своєю донькою у Москві.

«У Кремлі для тебе, моя кохана, вже поставлено трон — не барися!»

Цей рядок з послання царя Дмитрія його дочці пан воєвода, не втримавшись, переписав у свій лист, посланий його величності (переписав великими літерами — знай наших!), — хай його величність зрадіє. А заодно вписав його — теж великими літерами — і в лист, посланий канцлеру, — хай пан канцлер скреготне зубами (а що йому ще лишається робити?) і хай помре із заздрощів. Хай лікті кусає, що не по його вийшло!

Ще б пак, погрожував чи не карою воєводі, а дочка воєводи стала царицею — її жде не діждеться цар Дмитрій! Мнішеки вже збираються до Москви. І Марина як цариця тепер рівна самому королю, а про якогось там канцлера і мови не йде. Що їм, Мнішекам, якийсь там канцлер! Бодай і охоронець державної печатки, глава канцелярії та уряду. Що їм якийсь там Лев Сапега, як він, Юрій Мнішек, — тесть самого царя! І цим все сказано.

І воєвода Юрій Мнішек у ті дні був на білому коні — наче не Дмитрій увійшов до Москви, а він особисто, його брови були круто вигнуті на високому чолі, кінці вусів хвацько підкручені вгору, очі горіли — гостро й пронизливо!

Гусар! Хвацький гусар!

Швидкий і рвійний, він, здавалося, у ті дні не знав утоми і спину — все йому вдавалося і весь світ, як він був певний, знаходився вже в його кишені! Хто тепер посміє виступити проти Мнішеків і бодай хоч щось їм наказувати?!. Тепер буде наказувати він, воєвода і тесть самого царя, Юрій Мнішек!

Із Самбора чи не щодня мчали гінці з посланнями воєводи Мнішека новому руському цареві, у яких він ще і ще вітав його з блискучою перемогою — «із захопленням Москви та поверненням на отчий трон». Ще і ще підкреслював, як вірно чекає його вірна Марина, повна любові до його величності. Вона тільки й мріє про той день, коли нарешті прибуде до свого коханого. А це станеться невзабарі — віват, віват!!!

Як кажуть французи — ле вен е тіре, іль фо ле буар: вино розкупорене, його треба вже пити!

І пан воєвода Юрій Мнішек на вершині тодішніх своїх успіхів влаштував хіба ж такий бенкет, його довго-довго пам’ятатиме Самбір. І про той бенкет, свято із свят, теж до Москви було відправлено послання. Взагалі, у ті дні і місяці між Самбором і Москвою гінці мчали як за розкладом. Якщо Мнішеки, попри тріумф, ще начеб чогось вичікували, то молодий цар вже почав виявляти нетерпіння і день свій починав з традиційного:

— Чи примчав гонець із Самбора?

І якщо він вже чекав його біля ґанку царевих палат, той день для закоханого Дмитрія був просто-таки чудовим, і він вкотре рахував дні, що їх залишилося пережити до приїзду коханої. Але — от диво! — чекаючи воєводину дочку з далеких Карпат, задарма він часу не гаяв. Та й не було йому коли нидіти світом — не таким він вдався. Своє брав за будь-яких обставин.

Від природи своєї він був веселим, компанійським та безжурним молодиком, який любив веселе товариство, невгамовне життя та молодецькі забави. Любив повноту життя, черпав його як джерельну воду повними пригорщами, не відмовляючи собі навіть у малому, — раз-бо на світі живеш! Та й шиконути любив. З розмахом, що всіх у Москві вражав. Похмурих, як і нудних, біля себе не терпів. «Бог дав життя — радуйся! — нагадував підданим. — А прийде час помирати, будемо помирати — оце так диво! Хіба ми кращі за своїх прадідів, дідів і батьків? Але перед цим треба пожити. У своє задоволення».

Любив, коли навколо нього вирувало життя, квітли по­смішки — особливо в жінок, і щоб неодмінно «радувалися радощі». Навколо нього. Взагалі, у світі білому.

Старий царський палац у Кремлі йому геть не сподобався — аж носом його величність завертів. Ще б пак! Якийсь він... мм... несвіжий чи що. Затхлий, напівтемний, а тому похмурий, з вузенькими слюдяними віконцями, швидше схожими на бійниці, через які відстрілюються, але не для життя — світлого і радісного. Та й не хотілося Дмитрію розпочинати життя з Мариною в палаці із запахом прокислих щів, у якому до нього жили Годунови і де ще не вивітрився їхній дух.

Дмитрій велів збудувати в Кремлі новий палац — просторий і світлий-пресвітлий. Та не один, а одразу ж два. Для себе і для цариці Марини.

А поки що в очікуванні приїзду коханої жони жив...

У своє задоволення жив новий цар. З розмахом і на широку ногу, інакше не міг. За обідом — велелюдним і щедрим (московити його називали «обильным»), де і яств було на вибір, і питва, в гамірній компанії (самітництва Дмитрій не терпів, воно діяло на нього гнітюче, тому жив з людьми і для людей) незмінно грали музики «скусные» — чого не було за попередніх царів. Попередні владики обідали нудно, в самоті споживали одноманітну їжу, не відчуваючи од неї ні радощів і ні з ким не спілкуючись, запивали ті бідні страви прогірклим квасом.

А при новому цареві...

Новий цар, не стомлюючись, вигукував:

— Чого носи повісили, московити? Ви ж як і всі — раз у світі живете. А тому... веселіше! Музики — не вгавайте! Щоби навколо мене була сама лише весела радість. Нудних і сумних не терплю. Раз на світі живу. Веселімося!