Микола Іванович Головін - Дисертаційний прорахунок

— Самі механізми! Чим же тут люди займаються?

— Думають. Працюють. Творять…

Певно, пригадавши вчорашню нашу розмову, спитала:

— Невже ваша машина за даними в картках зможе визначити, якою я стану за кілька років?

В її очах було недовір’я і водночас цікавість.

— Навіщо мені вас обманювати? Я проводжу наукову роботу. Головна її проблема — якнайдовше зберегти молодість і силу людини. Дослідимо і ваші фізіологічні дані, спосіб життя, вивчимо фотопортрети. У лабораторії проведемо об’єктивне медичне обстеження. Через кілька років порівняєте виданий машиною образ з реальним зображенням і перевірите схожість. Кілька років — строк невеликий.

— Схожість? Ой, мені смішно! Хбчете пожартувати з мене. Гадаєте, якщо я не фахівець, то нічого і не розумію?

За півгодини після докладного обстеження і реєстрації всіх даних” ми зайшли до кімнати, де розмістився апаратурний комплекс.

— Ого, яка величезна машина! — здивовано вигукнула Анна, побачивши обчислювально-керуючий комплекс.

Мені так не здавалося, бо я працював на машині постійно. Звичайний комплекс з розвиненою пам’яттю. Ми використовували його для складання технологій, розробки устаткування, виготовлення креслень пристроїв, за моїм проектом він був трохи вдосконалений: зроблено спеціальні пристрої введення і реєстрації даних. Але від цього він не став більшим. Щоправда, тепер уже випускалися мікромоделі. Але нас задовольняв і цей обчислювальний комплекс, бо він працював швидко і безвідмовно,

Коли було закладено програму, я запропонував Анні зручно стати.

— Зараз почнемо вводити ваше зображення.

Я переключив машину на “запис”. На екрані виникло зображення. Поки машина вводила дані, Анна цокотіла, розповідаючи, як її колись фотографували для реклами кольорових телевізорів.

Вона, як виявилося, була дуже цікавою до всього. Оглянула прилади, які їй здавалися просто чудодійними. Тож була певна, що фотографії їй буде зроблено одразу ж, і дуже розчарувалася, коли довідалась, що всі дані про неї спочатку має опрацювати машина.

Ми попрощалися.

ЕОМ поглинула інформацію, якийсь час розмірковувала і стала вимальовувати зображення. Керований машиною лазерний пучок прокреслював на широкій фотографічній стрічці довгі лінії, які зливалися в один малюнок. Зображення дублювалося на екрані дисплея. Фотопапір із зафіксованим зображенням повільно виповзав із щілини. Що там? Потворне, розпливчасте обличчя, брезкле тіло?..

Спочатку з’явилося пишне волосся, гладеньке, без жодної зморшки чоло, тонкий ніс і гарні, випнуті губи. На мене дивилися напрочуд молоді очі. Я затаїв подих і з хвилюванням чекав, як же змінить їх вікова динаміка? Збігали секунди. І ось виникло зображення стрункої вродливої жінки. Навіть вродливішої і витонченішої, ніж тепер. Мене це вразило. Кажуть, роки не красять… А тут вони, навпаки, прикрасили випробовувану модель. Але чому?

Вже була пізня година, і я не став шукати відповіді. Тим більше, що результат тішив мене. Я відрізав від рулону фотокартки і одразу ж поїхав додому. Мені хотілося скоріше порадувати Анну. Я постукав у двері її кімнати і мовчки простяг фотокартки. Вона взяла, мигцем глянула на них, зразу ж зачинила двері й більше не виходила.

Зустрівся з нею наступного ранку, коли йшов на роботу, й був вражений: гарна зачіска, елегантне, модне вбрання, щасливий вираз обличчя.

Анна привітно усміхнулася мені й кивнула головою. Я зрозумів: вона повірила в прогнозування машини.

Відтоді Анна дуже змінилася, стала виявляти особливу увагу до своєї зовнішності. Я вже ніколи більше не бачив її в брудному халаті і стоптаних хатніх туфлях.

Минув якийсь час, і я випадково стрів Анну на вулиці містечка. Вона йшла з незнайомим мені чоловіком. Він тримав її під руку і весело щось розповідав, а вона голосно сміялася. Закурюючи, чоловік простягнув сигарету і їй. Анна стисла її в губах. Їхні обличчя зблизилися — вона прикурювала. Я прошмигнув повз них. Анна не помітила мене, їй було не до мене.

Тепер у домі Анни все частіше збиралися хмари, які раз у раз вибухали грозою: грюкали двері, чувся лемент і погрози, лилися сльози. Хазяїн звичайно після цього йшов на кухню і довго сидів, обхопивши голову руками. Шукаючи в мене співчуття, він пробував зав’язати зі мною стосунки. Та я, пробурмотівши звичне привітання, поспішно йшов з кухні. Якось він схопив мене за руку, посадив за стіл… В його очах застиг такий невимовний жаль, що мені стало шкода його. Та я нічим не міг зарадити йому.

З хазяйкою я тепер бачився дуже рідко. І коли одного разу вона зайшла до мене, був дуже здивований її несподіваною появою.

— Прийшла подякувати вам, інженере. Ви повернули моє життя на сто вісімдесят градусів. Нарешті і я пізнала щастя. — Весь її вигляд випромінював гордість, вдоволення собою. — Ваша машина немов додала мені енергії і вроди. Тепер у мене стільки поклонників…. Один умовляв…

— Він хороша людина? — урвав я її.

Вона наче не розчула мого запитання і вела далі:

— …умовляв покинути все і поїхати з ним.

— І ви погодилися?

Вона стенула плечима, зовсім не помічаючи моге настрою.

— А чому б і ні?

— А чоловік?

— Г-м-м… Сто десять карбованців, технік! Як палиця над головою, хочеш підстрибнути, щоб хоч на мить вищою стати — ґуля. Вдаришся раз, другий, не захочеш і стрибати. Так і залишишся на все життя внизу.

— Вгору — вниз… Не розумію.