Томас Тімайєр - Подих диявола.

— Як ви почуваєтеся?

— Усе гаразд.

— Добре. Тоді ходімо.

Швидкий, немов білка, він зник у вузькій щілині. Шарлота пішла за ним, потім настала черга Оскара. Почекали Гумбольдта. Дослідник ледве протиснув крізь вузький отвір свої широкі плечі. Йому вдалося пробратися, тільки витягнувши руки вперед.

Дощ лив як із відра. Час від часу спалахувала блискавка. Рокотав грім.

— Гарно ж як,— важко дихаючи, захопився Гумбольдт.— Тепер наше спорядження!

Під покривом темряви вони дісталися до маленької хатини, де були всі їхні речі. Залишалося тільки сподіватися, що все на місці. Швидка перевірка підтвердила, що нічого не зникло, крім того, що прихопив із собою Лілієнкрон.

— Там стоять два віслюки,— прошепотів Дималь.— Вантажте речі на них і тікайте. Вони ваші.

Гумбольдт поплескав його по плечу:

— Дякую тобі, друже мій! Спасибі, що прийшов нам на допомогу.

— Не міг же я дивитися, як мій батько карає вас за те, чого ви не робили.

— Схоже, сільські жителі думають інакше.

— Ви маєте їх зрозуміти,— сказав Дималь.— Це прості селяни. Вони легковірні та боязкі. Крім того, батько чудово вміє маніпулювати людьми. Можливо, він і схожий на Будду, що погладшав, але в нього гострий розум.

— Що стосується твого батька, то ми ще не сказали свого останнього слова,— завірив його Гумбольдт.— Але спочатку нам потрібно врятувати Лєну. Її точно повели до ущелини?

— Точно. Недалеко від того місця, де ми спускалися, стоїть дерев’яний стовп. До нього її й прив’язали. Сподіваюся, ви не спізнитеся.

Кожний схопив по рюкзаку й упакував необхідне. Вода, продовольство, ковдри, мотузки, кілька індукційних ламп, альпіністські гачки та зброя. Коли Оскар відчиняв один із ящиків, до нього в руки впав костюмхамелеон. Він був так добре складений, що його майже не було помітно.

— Що це таке? — поцікавилася Шарлота.

— Камуфляж, що його я отримав у подарунок від одного злодія. Він сказав, що це найпотрібніша річ у цій професії, і колись вона стане мені в пригоді.

— Візьми. Хто знає, можливо, що й так. Тим більше, багато місця він не займає.

Незабаром віслюки були навантажені й готові вирушати в дорогу.

Мандрівники попрощалися з Дималем, подякували йому за допомогу й зникли в темній грозовій ночі.

Цього разу дорога здалася Оскару довшою. Було темно, гроза бушувала в них над головою, і здавалося, що вони ледь просуваються вперед. Час спливав, як пісок крізь пальці. З кожною хвилиною зменшувалися шанси застати Лєну живою. Гумбольдт вирішив обійтися без світла. Дорога була всипана світлою галькою, і її можна було роздивитися навіть у бурю. А лампи видали б їх, тому від них краще відмовитися.

Оскар промок до рубця. Раптом удалечині він помітив кілька світлих крапок.

— Подивіться,— сказав він.— Це смолоскипи?

— Геть із дороги,— прошепотів Гумбольдт.— Швидко ховаймося.

Вони миттю повели віслюків у траву заввишки з людину й зупинилися. Тварини зраділи перепочинку й почали скубти молоді пагони. Не минуло й декількох хвилин, як вони побачили охорону короля. Потім показалися слони. Їхні величезні спини блищали від вологи.

Король Бхамбан повертався в село. Поганий знак. Це могло означати тільки те, що Лєну вже принесли в жертву. Оскар витягнув шию. Він у розпачі намагався розрізнити серед людей свою подругу, але її там не було.

Мандрівники почекали, поки процесія не пройшла повз них, і повернулися на дорогу. Ніхто не сказав ані слова.

Останні кілометри вони проробили майже бігцем. Дощ послабшав і, нарешті, зовсім ущух. Гроза скінчилася. Далеко на обрії ще спалахували блискавки. Друзі зійшли з дороги й пішли по сліду, що його залишили в траві слони. Тепер вони так далеко відійшли від села, що зважилися запалити індукційні лампи. Принцип їхньої роботи був максимально простим. Магніт, що змушував працювати індукційну котушку, приводився в дію обертанням рукоятки. Виникав струм, і загорялися маленькі лампи розжарювання. У такий спосіб електрику можна було отримати в будь-якому місці. Недоліком було те, що лампи доводилося заряджати щодесять хвилин.

Коли мандрівники дісталися до ущелини, то майже знесилилися. Перед ними відкривався темний і таємничий котлован. Піднявши лампи вище й приготувавши зброю, вони почали пошуки. Зовсім скоро знайшли місце жертвоприносин. Стовбур дерева, заввишки метрів зо три, очищений від гілок і вкопаний у землю. На землі лежали розірвані мотузки. На них можна було побачити плями крові. Мандрівники обнишпорили все поблизу. Шарлота перша дещо помітила.

— Сюди! — крикнула вона.— Ідіть скоріше!

У траві лежала прикраса. Янтар у золоті. Лєнина шпилька.

Земля навколо була покрита відбитками копит. Трохи далі сліди вели вниз.

Гумбольдт не гаяв ані хвилини. Зціпивши зуби, він заковзав униз. Решта пішли за ним. Серце Оскара скажено калатало. Тільки вчора вони сюди спускалися. Було видно, і ущелина виглядала не так загрозливо. Тепер, уночі, на них звідусіль кидалися тіні.

Довго шукати воронкоподібний отвір не довелося. У світлі індукційних ламп вони побачили сходинки, що ведуть у глибину. По них сліди йшли вниз.

Гумбольдт обтер з обличчя піт і попрямував униз. Незабаром він зник із виду. Оскар, намагаючись не думати про страх, прочитав коротку молитву й пішов слідом.

Й ого огорнула пітьма. Волога, затхла темрява. Начебто він спустився в льох або в могилу. Східці були старими. У деяких місцях були відсутні камені, в інших місцях вони розкололися або зсунулися. Потім східці й зовсім зникли. Замість них була гола скеля — пожолоблена, ребриста, первозданна.

До стелі було метрів зо два з половиною — досить високо для такого довгого коридора. У вугільних шахтах висота тунелів була всього лише метр двадцять, саме тому раніше під землею працювали переважно