Кірстен Бойє - Скоґландія

— Побачимося за обідом! — кинула Тяркс і причинила за собою двері.

«Коли вчора принцеса Малена з нагоди свого чотирнадцятого дня народження вперше після батькової смерті вийшла на балкон палацу, то побачила перед собою десятки тисяч радісно збуджених людей, — прочитала Ярвен. — Усі їй у захваті махали. Кожен, хто був свідком її глибокої туги в день урочистого похорону короля, тепер мав нагоду переконатися: відтоді принцеса вочевидь оговталась. Вона мала свіжий, здоровий, навіть щасливий вигляд. Люди, що прийшли на круглий майдан перед замком привітати принцесу, зворушливо спостерігали, як вона на хвильку довірливо пригорнулася до дядька, віце-короля (див. фото). Позаяк принцеса після батькової смерті вже не з являлася перед громадськістю, в останні тижні ходили всілякі чутки щодо її стану, а також щодо їхніх із дядьком взаємин. Тепер усі ті вигадки можна з чистим сумлінням списати в архів. Так само й під час поїздки у відкритій автомашині…»

Ярвен відклала газету й подумала: «Зателефоную мамі. Нехай навіть їй заважатиму, мені байдужісінько. А якщо не додзвонюся, спробую набрати Тінин номер. Просто мені потрібно зараз із ким-небудь поговорити».

— Ось! — мовив Лірон і кинув газету на кухняний стіл, за яким Малена з Йоасом посьорбували вранішню каву. На подряпаній пластиковій дощечці перед ними лежав хліб із борошна грубого млива й ніж. — Як я і думав!

Малена перша схопила газету і втупилася в знімок.

— Наче я! — пробурмотіла вона. — І наступного тижня ця дівчина стоятиме на балконі, звичайно, знов. Тоді він доб’ється того, чого хотів. А я не зможу йому в цьому завадити.

Малена покачала пальцем туди-сюди кілька крихт на столі.

— Вона там більш не стоятиме! — розлючено заявив Йоас. — Ми покладемо цьому край, поки не сталася біда! Адже ти не думаєш, що Нагіра просто так змириться з тим законом?

— То була справді вона? — спитала Малена, і на хвилю її рука застигла поряд із хлібом.

— Ти про будівлю парламенту? — перепитав Лірон. — Ну, звісно, адже вона погрожувала цим уже не раз! А після смерті короля це стало лише питанням часу.

— Усе б могло бути зовсім по-іншому! — прошепотіла Малена. — Чому ж він помер? Ніхто ніколи про його хворе серце нічого не казав!

Лірон розтулив рота, немовби хотів щось сказати, потім кинув короткий погляд на Йоаса, легенько похитав головою і змовчав.

— У всякім разі, — промовив Йоас, — ми маємо перешкодити…

Лірон зле засміявся й спитав:

— Що ти собі, власне, забрав у голову? Хто ми такі?

Малена звела на нього погляд і промовила:

— Принаймні я — Малена, принцеса Скоґландська! — В її голосі знову відчувалася твердість. — Я цілком упевнена в тому, що коли стану перед своїм народом і поясню, що думаю про Норлінів закон сама й що думав про нього мій батько, то ніхто вже його не підтримає! Усі зрозуміють, що підготовлено той закон лише задля…

Лірон одним пальцем підвів її підборіддя й іронічно проказав:

— Тоді вперед! Звертайся до свого народу! Тільки де ти до нього звертатимешся? Тут, у цьому кварталі, думка якого однаково нікого не цікавить? Чи десь у місті? А ти не замислювалася про те, що не встигнуть почути твоїх слів і два десятки людей, як з’явиться поліція і схопить тебе? Гадаєш, Норлін дасть тобі виступати перед народом?

Малена вдарила його по руці й сердито вигукнула:

— А ти й досі маєш мене за дурненьке дівча?! За таку собі розніжену юну принцесу, яка нічого не тямить?! Звичайно, я розумію: вони спробують затулити мені рота! Але як щодо телебачення? Преси? Гадаєш, вони мене не почують?

Лірон важко опустився в крісло.

— Ох, Малено, Малено! — зітхнув він. — Ти два місяці прожила там, у горах, у своїй школі. Невже ти думаєш, що тим часом тут нічого не сталося? Гадаєш, біля мікрофонів і за телекамерами повсюди й досі працюють ті самі люди, що й до смерті твого батька? Гадаєш, у газетах пишуть ті самі люди, що й тоді? А чому, на твою думку, на всіх радіостанціях і телеканалах раптом так часто заговорили про цей квартал? Про те, що тут так багато бруду, так багато руйнувань? Про те, що є народи, які в своєму розвитку пішли далеко вперед, і є інші — такі, котрі, мабуть, так далеко ніколи не підуть?

— Їх позамінювали? — насторожилась Малена.

Лірон кивнув головою й сказав:

— З цього завше й починають. Хто визначає, чим треба забивати голови людей, той визначає й те, що діятиметься в країні. Про телебачення забудь. Забудь про газети.

Малена кинула погляд на газету, що лежала на столі, й спитала:

— Хочеш сказати, що ми не можемо геть