Олесь Ульяненко - Перли і свині

нанизували, як шашлик, на тисові дерева. Від гранат їх рвало в клоччя, але набої закінчувалися, а хурали і не думали відступати. Однією рукою я тримав дитину, другою розкидав бомби, що клали їх по цілому десятку. Нарешті дракон підхопив мене, і ми піднялися високо над Панагією, що спливала кров’ю і димом.

Риті не ставало краще. Спочатку вона просвітліла, коли побачила маленьку, обняла, і очі у неї зробилися, як очі того, що дивиться за пагорби з туманом. Через хвилину Рити не стало. Кау-Кау нічого на цей раз не сказав. Він замовив пишний похорон, пустив і фіолетову сльозу, і всі розійшлися чекати нападу хуралів. Я розташував військо, змусив рити траншеї, з роздовбаної піраміди спорудили барикади. Усі були готові до війни. Одному лише мені це остобісіло.

Якраз о першій годині хурали рівним клином врізалися з усього розгону в барикаду і розмели її на дрібні шматочки. Перша лінія була втрачена. На другій їх чекав сюрприз – канава, залита нафтою, і як тільки нога хурала ступила на цю територію, нафта спалахнула від потужної бомби, і більше половини їхнього війська перетворилися на живі смолоскипи. Вдарила артилерія. Після півгодинної канонади динозаври відкрили рушничну пальбу. А далі всі кинулися гризти один одного в лобовій атаці. Шматки шерсті, м’яса; одні жерли прямо на полі бою, інші тягли до лісу, решта просто воювали – залишки аристократів Панагії. Бій то затихав, то піднімався з нечуваною силою. Усе менше ставало і хуралів, і динозаврів. Кау-Кау байдуже дивився на все це.

– Такого надивишся, навіть хрум-хрум не допоможе, – сказав він. – Бери дитя і лети з драконами. З цими ми вже справимося самі.

Розділ тринадцятий
Острів

На превеликий жаль, людина тільки загадує собі задачі, а відповідь лишається не за нею. Мусій лишився з динозаврами, а я подався до драконового лежбища. Звідти вони перекинули мене на Голубий острів. Там мешкали маленькі пташки, мініатюрніші за колібрі, маленькі дракончики, не було повзучих гадів, і тут я побудував собі житло: для Грей і себе. З мене виходив такий-сякий батько: молоко ми діставали у динозавриків, що чимось схожі були на наших корів, лише з одним рогом і більше нагадували носорогів у мініатюрі. З роками я забував про Панагію, а ще більше тужив за Батьківщиною, що зараз стояла в моїй уяві прекрасним замком.

Одного дня спокій наш був порушений. На човні, переборюючи хвилі заввишки з хмарочос, до нас прибула делегація – привезли на висилку кількох сановників і Кау-Кау, що мене дуже потішило. Мене назначили губернатором острова. Сановники повинні були вирощувати і трудитися на плантаціях хрум-хруму. З новин було лише одне: для Рити побудували пантеон і поклонялися їй, як святині. Але пам’ять про неї потроху стиралася часом, лише Грей була втішливою згадкою про наші відносини.

Якось гуляючи, вона ткнула пальчиком у простір, і там утворилася діра. Затим з’явився зелений бутон, який моментально почав розпускатися всіма кольорами. Коли нарешті він зімкнувся, то став повністю зеленим, а Грей уже не було. Мене охопила меланхолійна паніка, щось подібне до каталепсії. Я лежав у своїй хижі і марив тими судовими днями, яких у мене не було. Таке буває з людиною, котра зазнала багато лиха у своєму житті. Я навіть не намагався повторити спроби тієї дії, яку проробила Грей. Мені навіть не спадало на думку, що це може трапитися зі мною. Я повністю розчинився в житті Панагії. Слухав зарозумілі просторікування Кау-Кау, ганяв сановників на плантації і таки навчив їх тримати голови на своїх шиях. І нарешті…

Нарешті ми забули чоловіка у сірому пальті, що висадився на Панагії, з дивною валізкою в руках. Ми полишили його, коли він здобрював горлянку сімдесятиградусним пійлом. Отож він вийшов із шинку, покрутив ручку і щез, разом із шинком і островом, на якому я мешкав.

P. S. У мене офіс на Хрещатику. Європа задихалася у післявоєнній інфляції, але швидко вже набирала темпи. З вікна офісу я часто бачу зеленооку дівчину, красуню, один в один Риту, і я, сивіючий чоловік, весь час збираюся гукнути її і розпитати про… Надії мало. Але лишається лише вона. На тому кінці нас чекає світло. Йдуть дощі, і дерева стоять по коліна у воді. А ще перед моїми вікнами стоїть чорношкірий у сутані з коробкою на грудях і табличкою: «Пожертвуйте на храм Кришни». А так ідуть дощі. Зеленоока дівчина ніяк не зупиниться біля моїх дверей.

25 грудня 2008 року, м. Київ

Оглавление Розділ перший Рита Розділ другий Дорога Розділ третій Король Розділ четвертий Королева Розділ п’ятий Панагія Розділ шостий Столиця Розділ сьомий