Алан Дін Фостер - Чужий

Бретт уже втрачав надію, коли почув ще один знайомий виск. Повернувши за металеву колону, він побачив пару невеликих жовтих очей, які світилися в темряві. На мить він завагався, бо Джонс був такого ж розміру, як і істота, яка вискочила з грудей бідолашного Кейна. Коли істота занявчала ще раз, Бретт заспокоївся. Такі звуки міг видавати лише звичайний кіт.

Підходячи до кота, він нахилився, щоб не вдаритись об колону, і побачив шерсть та вуса. Це був Джонс.

— Йди до мене, котику… Киць-киць, радий тебе бачити, маленький пухнастий засранцю, — Бретт простягнув руку до кота. Джонс погрозливо зашипів і забився в куток. — Ну ж бо, Джонсе, йди до Бретта. Немає часу тут розсиджуватися.

У цей момент над головою в інженера нависло щось не таке товсте, як колона. Воно беззвучно спустилося вниз, справляючи враження істоти, яка згрупувала до купи всю свою міць. Істота простягла щупальці до Бретта і обхопила його за шию. Бретт закричав і інстинктивно потягнувся до шиї. Йому здалося, що пута приварені до його шиї, так сильно вони його стиснули. Істота підняла його. Бретт метеляв ногами в повітрі. Внизу роз’ятрено нявчав і бігав Джонс. Він прожогом пробіг повз Ріплі та Паркера, які щойно увійшли. Вони без жодних думок забігли в майстерню. Скоро вони стояли там, де щойно метеляли ноги Бретта. Вони вдивлялися в темряву. Усе, що вони встигли побачити на мить, — це тіло Бретта, яке здіймалося вгору, смикаючись. Над безпорадною постаттю інженера були якісь невиразні контури, що чимось віддалено нагадували людське тіло. Але то точно була не людина. Істота мала велетенські розміри і вселяла страх. На мить астронавти побачили пару очей, які були завеликими навіть для гігантської голови, а потім прибулець та інженер зникли десь вгорі «Ностромо».

— Господи… — прошепотів Паркер.

— Воно виросло, — Ріплі бездумно подивилася на свій шокер і порівняла з габаритами велетенської маси далеко вгорі. — Дуже швидко. Доки ми ловили істоту розміром із Джонса, воно перетворилось на ось що.

Ріплі раптом усвідомила, що вони діяли в досить обмеженому і темному просторі в проходах серед масивних ящиків, які, здавалося, тиснули на них, та потужних металевих опор.

— Чого ми стоїмо? Воно може повернутися.

Ріплі підняла шокер, який тепер був не краще іграшки, і зрозуміла, що істоті таких розмірів він нічого не зробить.

Вони поспіхом залишили майстерню. В них у вухах досі лунав той останній крик, що віддалявся. Паркер довгий час знав Бретта, але той передсмертний крик змусив його бігти швидко, як Ріплі…

XI

Усі знову зібралися в кают-компанії, але зараз вони виглядали набагато розгубленішими. Ніхто цього не приховував, особливо Паркер і Ріплі. Побачивши, з чим їм доведеться воювати, астронавти остаточно розгубилися.

Даллас вивчав план «Ностромо», який щойно роздрукував. Паркер стояв біля дверей, іноді нервово поглядаючи на коридор.

— Що б це не було, воно велике, — тихо промовив інженер. — Воно налетіло на Бретта, як бісовий велетенський кажан.

Даллас підняв голову від схеми.

— Ти точно впевнений, що воно потягнуло Бретта до вентиляційних отворів?

— Воно зникло в одному з каналів охолодження, — Ріплі нервово терла руки. — Я впевнена, що бачила, як воно потрапило всередину. Більше йому немає куди подітись.

— Не сумніваюся, — додав Паркер. — Воно пересувається всередині вентиляційних шахт. Тому ми й не змогли знайти його за допомогою відстежувача.

— Вентиляційні шахти, — Далласа задовольнила відповідь. — У цьому є сенс. Джонс робить так само.

Ламберт ліниво перемішувала темну каву і висловила несміливе припущення:

— Бретт може ще бути живий.

— Це ледь можливо… — Ріплі не була фаталісткою, вона міркувала логічно. — Воно потягло його нагору як тряпчану ляльку.

— Але навіщо йому Бретт? — запитала Ламберт. — Чому воно забрало його замість того, щоб вбити?

— Можливо, воно мало намір використати його замість інкубатора, як Кейна, — припустив Еш.

— Або щоб з’їсти, — напружено сказала Ріплі. Її пересмикнуло.

Лабмерт поставила каву.

— У будь-якому випадку, поки що рахунок два-п’ять на користь Чужого.

Паркер крутив у руці шокер, потім повернувся і жбурнув його об стіну. Виріб Бретта зігнувся, впав на підлогу і кілька секунд потріщав. Інженер сказав:

— А я вважаю, що треба підірвати того засранця лазером, і все.

Даллас співчутливо відповів:

— Паркере, я тебе розумію. Ми всі любили Бретта. Але зараз треба міркувати тверезо. Якщо та тварюка дійсно така велика, як ви стверджуєте, то своєю кислотою вона здатна роз’їсти дірку завбільшки з кают-компанію. Я вже не кажу, що вона зробить зі схемами та засобами управління між поверхами. Цим поки що не можна ризикувати.

— Поки що? — Паркер почувався настільки безпорадно, що не зміг навіть розгніватися. — Скільки повинно померти людей, щоб ти усвідомив, що це єдиний спосіб знищити цю тварюку?

— Паркере, це в будь-якому разі не спрацює, — озвався Еш.

Інженер похмуро повернувся до Еша.

— Що ти маєш на увазі?

— А те, що лазером треба ушкоджувати життєво важливі й вразливі органи з першого ж пострілу. Судячи з того, як ти описав ту істоту, вона не лише величезна і сильна, а й до біса швидка. Логічно міркуючи, можна припустити, що вона так само здатна до швидкої регенерації тканин, як і її «ручна» форма, а це означає, що треба знищити її швидко і повністю, інакше нам усім буде непереливки. Це важко навіть зі звичайними людьми, а тут Чужий, про вразливі й життєво важливі органи якого ми нічого не знаємо. А раптом у нього взагалі немає слабких місць? Розумієш?

Він теж намагався говорити зі співчуттям, як і Даллас. Усі знали, що інженери були дуже близькими друзями.

— Хіба ти не уявляєш, що може трапитись? Припустімо, кільком з нас пощастить влучно потрапити в ту істоту, що теж не факт. Хай ми вразимо його разів шість до того, як воно встигне розірвати стрільців на шмаття. Усі шість ран загояться достатньо швидко, щоб врятувати його життя, але головне, що та рідина пораненого Чужого встигне тим часом роз’їсти декілька дірок у кораблі. А раптом ця кислота роз’їсть схеми, що контролюють подачу повітря або живлення для освітлення корабля? Думаю, що це досить реалістичний сценарій, враховуючи те, що ми знаємо про цю істоту. До чого ми зараз прийшли? Ми втратили двох людей, а ситуація на кораблі погіршилася.

Паркер похмуро слухав. Нарешті він підняв очі й пробубнів:

— Тоді що в біса ми будемо робити?