Жиль Леруа - Пісня Алабами

Ідол помер. «Ваш чоловік, пані, авжеж… Ми воліли сказати вам про це раніше, ніж ви дізналися б із радіо та газет. Висловлюємо вам наші найщиріші співчуття».

Болю я не відчуваю, так хочеться, щоб мені боліло.

А вони… їхні безбарвні категоричні голоси, що линуть із білих саванів. «Вона поринула в апатію, ви ж самі бачите. Замкнулася в собі, не відповідає більше. Кататонія, що її слід було остерігатися, відколи милосердний видавець відхилив її рукописи: втеча в абулію і психастенію».

У моїх грудях немає місця риданню: я так хочу плакати і проклинаю лиху долю, яка присудила мені пережити Скотта. Жити в його тіні, в'янути самотою і гаснути у сутінках?.. Гарний кінець! Мій чоловік не помер: він помщається і тріумфує. Він завжди тріумфує.

Кажуть, нас розлучило моє божевілля. Усе навпаки, я знаю: воно нас поєднало. Розлучає нормальність.

Я не успадкую його речей. Не стану дружиною Мавсола[36].

Тобто… ніхто не знає, як ми змогли покохати одне одного на початку, ні того, як могли терпіти одне одного всі ці роки. На початку я одвернулася од нього, потім він од мене відвернувся.

Скотт — чоловік, що відпокутував батькові гріхи, адже він так уславився; і заразом чоловік, що пішов батьковими слідами, адже він зазнав такої невдачі!

За все це він заплатив велику ціну. О чоловіче мій, скажи, що це неправда, що все це мені примарилося: скажи, що ти не вмер, що незабаром ти повернешся в новому лискучому авто, промчиш вуличкою цього тихого містечка і, загальмувавши під дверима, гучно засигналиш, аж я почую, усі почують, та все ж таки не дуже гучно, ти це вмієш, а то моя матінка розгнівається й зарепетує. І тоді я вийду на поріг, побачу блискучий «Stutz Bearcat»[37], зааплодую, і ти забереш мене. Мінні за тими фіранками буде вражена, замкнеться в кімнаті, вона не радітиме, ні.

Скотте… Гуфо… мій Скотте… залишся зі мною. Куди ти пішов од мене?.. Ти ж обіцяв, що ми завжди будемо разом! Завжди будемо в парі, мов ті прегарні птахи в небі! Ні, я зараз перевірю цю звістку, зателефоную до Голівуда… Гуфо! Мій Скотте, це я, Крихітка! Гуфо… якщо ти помер, якщо ти справді пішов на той світ, то я теж помру!

Я попрошу Патті приїхати до Нью-Йорка — уже так пізно, — щоб вона була присутня на церемонії… на похороні… присутня під час твого відбуття, Гуфо, великого відбуття. Ох, як хочеться мені піти разом із тобою, мій Скотте, моя вічна мріє, мій непохитний красеню. Ти не схожий на мерця. Не схожий на посинілого трупа, якого мені покажуть.

Ти роззброєний князь. Назавжди.

Спогад про тебе.

Пригадуєш, як зняв нас фотограф на пароплаві, що йшов із Генуї? Патті тримається просто, личко її поважне, у руках її дитяча валізка, наче вона випадково опинилася поміж нами. Пам'ятаєш це, Гуфо? Пам'ятаєш, ти, котрого я так несамовито кохала? Хто тепер згадає про нас? Хто? Від нашого життя нічого вже не лишилося. Гіркий попіл і золотий пил — вітер полів їх розвіє. Довго палали романтичні коханці.

На тій світлині я стою в довгому манто з білячого хутра, ти подарував його мені, придбавши у крамниці на П'ятій авеню, то була єдина одіж, яку я так любила і яку ти просив нарешті викинути, коли вона геть пошарпалася. Усупереч тому, що писали й казали, мене ніколи не цікавила мода, я нудьгувала під час нескінченних обідів у кутюр'є, хоч у Мангеттені, хоч у Парижі. їхні вигадливі вбрання сковували мої рухи. Я й досі шкодую за шортами, які носила в дитинстві, за простими сорочками й сандалями, в яких так легко бігати.

А що, як я всеньке життя помилялася? Що, як причиною поразки стала моя дурнувата гордість?

Уже два дні я думаю про це.

Не встигла я оговтатися після смерті Скотта, як іще одне лихо постукало у двері.

Минулої ночі уві сні померла тітонька Джулія. Сповістив про це її внук, що пробіг шість чи сім миль, аби сказати нам першим. Матінка відразу ж вийшла з кімнати й повернулася із конвертом із грішми на похорон. Той жест був огидний, вона ж бо навіть не запитала