Ріо Кундер - Panicoffski

ще й ще. Потім вона притиснулася до мене всім тілом, і ми цілувалися хвилин із п’ять. Вдома, коли всі розійшлися по ліжках, і я йшов повз спальню Фабі й Освальда до своєї кімнати, почув його голос: «Ріо, зайди побажай Фабі приємних снів». Я відкрив двері й зайшов. «Старий, поцілуй Фабі, щоб їй добре спалося». Очі Фабі блищали. Я цмокнув її десь біля вуха. «Старий, не так. А так, як раніше сьогодні». О Боже, знову смак цих вуст! Я думав, що зараз знепритомнію. Я цілував її, заплющивши очі. Коли нарешті відірвався, то ковдра вже лежала на підлозі, трусики Фабі були в руках у Освальда, а сам він цілував її десь там унизу. Я не можу описувати подальшу сцену нашої «любови втрьох». Я — не Освальдо. Але суттєвим для цієї історії є її фінал. Освальдо мав якийсь нервовий злам, коли я і Фабі разом зі стогоном досягли повного щастя, залишивши його самого. Його обличчя раптом зробилося страшним, я його таким ніколи не бачив. Він зірвався на рівні, одягся й без жодного слова пішов із хати. Фабі не намагалася йому нічого ні сказати, ні затримати його…
Коротко про розв’язку в Лідсі

Приблизний перебіг подальших подій виглядав так. Коли Панікоффскі повернувся із тріо бразилійок додому, Фабі на прощання сказала, що зателефонує йому завтра. Але він не дочекався дзвінка ні завтра, ні позавтра. Тоді зателефонував до неї сам: «Фабі, можеш прийти до мене вранці?» Вона сказала, що зайнята. Трималася досить холодно. Освальдо запропонував будь-який инший день тижня. Фабі вибрала п'ятницю, але: «Освальдо, може, давай підемо в кіно? Я не хотіла б знову приходити до «тропічного світу». — «Чому, gatinha?» — «Ти знаєш чому. Я є з Леандром». — «Але мені конче треба бачити тебе саме в «тропічному світі», говорити з тобою саме тут. Я дуже тебе прошу». — «Гаразд, якщо це так важливо, я прийду до «тропічного світу», але, Освальдо, це буде востаннє».

Освальдо ретельно готувався до зустрічи. Прикрашав-прибирав хату, купував продукти для шикарного обіду-сюрпризу зі свічками. Що він планував сказати на тому обіді? Чи дізнаємося ми колись? За п'ять хвилин до очікуваного прибуття Фабі він одержав від неї смс: «Вибач. Не зможу прийти. Більше ніколи. Хоча я почуваюся чудово, коли я в твоїх обіймах, мені дедалі гірше після цього. Дуже погано. Ще раз сорі». Він негайно відповів: «О’кей, щасти тобі в житті». А потім пішов жахний двотижневий період, подробиці якого він знає лише сам і який ледве пережив. Два тижні по тому я одержав від нього дуже короткого листа: «Дорогий Ріо. Я тут з усім розрахувався. Звільнився з роботи й усе продав, їду до Арґентини. Я сказав про це лише учням на сальсі. Фабі й дівчата не знають. Бувай здоровий. Щасти тобі».

Ранній ранок у недільному Буенос-Айресі. Навпроти президентського палацу Casa Rosada бовваніє одинока сильвета. Це — Панікоффскі. Він танцює танґо. Лунає La Cumparsita Херарда Матоса Родриґеса:

костюмований парад постійних нещасть кружляє навколо хворої істоти що скоро помре від страждань. тому в своєму ліжку істота гірко плаче згадуючи днини що зродили ці страждання.
Барселона

Рік по тому Освальдо вперше повернувся до Европи. Він приїхав до Барселони за завданням аргентинської ґазети Clarin. Ішлося про шоу, яке у ґеніяльній пам’ятці архітектурного модернізму — Палаці каталонської музики Луїса Доменеча і Монтанера давали Gotan Project. Це був сенсаційний проект базованих у Парижі арґентинських еміґрантів, які поєднали танґо з електронікою. Цей експеримент призвів до нового сплеску популярности танґо в усьому світі, включно із самою Арґентиною. Завдяки йому танґо тепер «спінували» в елітних нічних клубах світу найзнаменитіші діджеї. Панікоффскі дивився, як на величезний екран проектувалися незвично подані образи Арґентини. За екраном проступали чорні сильвети музикантів, у той час, як перед ним віртуозна пара танцювала живе танґо. Коли в перерві Освальдо купував вино в барі, ззаду йому на плече опустилася рука. Він озирнувся… — це була вона. Звичайно, хто ж це міг бути инший, ніж Фабі, адже він саме в ТУ мить думав про неї! А втім, у яку з митей цього року він НЕ думав про неї? Вони обійнялися й розцілувалися в обидві щоки. «Де ти був, Освальдо? Я намагалася дзвонити, слати смс. Все дарма. Я хотіла сказати, як мені тебе бракує, твоєї дружби. Я розпитувала в Лідсі: ніхто про тебе нічого не знає. Ти що, тепер тут у Барселоні мешкаєш?» — «Так, Фабі, мешкаю. У мене тут дружина й маленька дитинка». — «Он як? Дуже-дуже рада. Як звати?» — «Кого? Дитину чи дружину?» — «Обох». — «Жоана — це дружина, а дочку звати Фабіана». Вона помовчала, тоді сказала: «Освальдо, ми можемо після концерту піти кудись разом повечеряти? Мені тобі багато що треба розповісти. Я запрошую». — «Добре, Фабі, що тобі більше до вподоби: щось типово еспанське чи ж, може, твої улюблені суші? Тут багато добрих японських ресторанів». — «Відведи мене, куди сам хочеш».

І ось вони сидять у дільниці Ґрасіа в атмосферичному місці під назвою Тоуа. Це був заклад з модерним, але й стилізованим під орієнтальщину інтер'єром і приглушеним світлом. Відвідувачів було зовсім не багато. Ніби звіддалік, фоново, чулася розслаблена музика Smoke City. Чарівний голос Ніни Міранди саме виводив гіпнотичну «Підводну