Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

В Меммінгені, тимчасовій літній резиденції герцога Альбрехта з Вальдштейна, чи, як називали його німці, фон Вальдштейна, генералісимуса цісарської армії, все відбувалось так, як завжди і всюди, куди приїздив на довший час цей могутній і безмірно вибагливий чоловік: він у своїх мандрах не задовольнявся тим, що вибере для себе той чи той дім, або заїзд, або кілька заїздів, а підбивав під себе все місто. Так і того разу аж за два місяці, ще коли він жив у Карлових Варах і лікував свою подагру, до Меммінгена приїхали квартир’єри й конфіскували для герцога та його безпосереднього оточення палац банкірської родини Фуггерів і два сусідні будинки, що належали вдові багатого доктора права; для інших, скромніших членів почту звільнили найліпші городянські оселі, а їхні мешканці переселились куди змогли: в підвали, в стодоли, до родичів.

Нашвидку скликана міська рада ухвалила такі найневідкладніші заходи: почистити й полагодити всі комини, прибрати з вулиць, а насамперед з ринку гній, каміння тощо, прокопати рівчаки та стоки, позамикати або повбивати всіх собак, щоб не дратували герцога гавкотом; кожному городянинові звелено під час перебування герцога в місті поводитися чемно й порядно і утримуватися від пияцтва, яке призводить до бешкетів. Вулиці поблизу палацу Фуггерів вистелити соломою, щоб гуркіт возів не порушував тиші, любої герцогові над усе. З тої ж причини заборонити всякі дзвони, барабани, публічні оголошення й музику. Нічним сторожам заказали співати й сурмити, дітям — бешкетувати й галасувати.

Альбрехт фон Вальдштейн виїхав з Карлових Вар на початку жаркого літа тисяча шістсот тридцятого року, точніше — дев’ятого травня, за десять днів до початку імперського з’їзду. Обминувши здалеку Регенсбург, він поїхав до Нюрнберга, де трохи погарикався з магістратом, бо місто заборгувало йому двадцять тисяч дукатів контрибуції, а звідти через Ульм, де йому піднесли срібний столовий сервіз, багато вина, риби, волів, овець і телят, подався до Меммінгена. Почет його був такий пишний, аж дух забивало. На чолі їхали сурмачі з позолоченими сурмами та з прапорами, гаптованими сріблом; за ними триста чоловік особистої варти в червоних із золотом мундирах, у залізних кулаках списи з посрібленими клюгами; далі — тридцять позолочених карет шестериком, обтягнених усередині червоною шкірою. В них, крім самого герцога та його вродливого й веселого небожа Макса, їхали найвищі сановники: обергофмейстер, начальник військової канцелярії, головний ловчий — усе високородні пани, серед них носії таких гучних імен, як Ліхтенштейн, Гаррах, Дітріхштейн. У дальших тридцяти не менш розкішних каретах їхали дами цих вельмож: придворний етикет, імпортований з Франції, не дуже шанував родинне життя, тому пани не їздили в одній кареті з дружинами. За екіпажами найзнатніших дам у сорока каретах четвериком подорожувала вища двірська обслуга: начальник кухні з помічником, паштетник, пекар, кондитер, кухар-француз і доглядач каплунів, далі старший ловчий, лікар, цирульник, сокольничий, рахівник, писар, а також застилачі столів, подавачі напоїв і страв. Потім котилося сорок возів з вантажем, і, нарешті, гарцював верхи цілий загін лакеїв, лазників, придверників, пажів та паничів з їхніми вихователями, вчителі фехтування, верхової їзди та танців, особиста охорона найвищих придворних вельмож: сам тільки граф Ліхтенштейн, обергофмейстер, мав півсотні душ ескорту, обершталмейстер — тридцять, оберкамергер — також тридцять. У ар’єргарді колони їхало триста мушкетерів на конях. А позаду всіх скромно трюхикали на мулах кат із помічником.

Члени меммінгенської міської ради, всі в парадному вбранні, дожидали високого гостя біля дверей його нової резиденції, якою був, ми вже сказали, палац Фуггерів — недоладна й непоказна, але міцна й простора будівля поблизу міського муру, з химерною, позаламуваною на всякі лади покрівлею, порослою бур’яном. Панове радці, свідомі всієї поважності моменту, були напружені й неспокійні, бо герцогів настрій, як знали всі, годі було вгадати, як погоду в квітні. Бургомістр мав у кишені вітальну промову, складену десятком мудрих голів, і кожнісіньке слово в тій промові було обдумане й зважене на аптекарських терезах; тією промовою бургомістр сподівався втертися до герцога в ласку. Та люди мислять, а пани рядять. Герцог, високий кощавий чоловік з нездоровим жовтавим обличчям, на якому чорніли вуса й борідка, не дав бургомістрові навіть витягти промову з кишені. Насилу вилізши з карети, він підняв два пальці й зупинив бургомістра, що почав був вітальне слово.

— Гаразд, гаразд, дякую, — сказав герцог і, ледве піднявши капелюха з червоними пір’їнами, помалу рушив до дверей, накульгуючи обома ногами й спираючись на небожеве плече. І поки по соломі, розстеленій перед палацом, нечутно підкочувались карети з рештою панства, вікна герцогових покоїв на другому поверсі осліпли: там опустили завіси, бо герцог, утомлений довгою дорогою, ліг спочити.

Письмові свідчення про ці події всі узгоджуються в тому, що лікування в Карлових Варах дуже помогло герцогові. Але, мабуть, єдиним джерелом цих відомостей був лікар, який заступив доктора Бера, що вже багато років піклувався герцоговим здоров’ям, але незадовго перед тим сам захворів. Ну, а той тимчасовий лікар бачив тільки стан Вальдштейнового тіла й зовсім не зважав на його душевний стан, не менш важливий. Зате придворні — вони всі любили герцога — згоджувалися в тому, що цей душевний стан від лікування в Карлових Варах погірщав, бо герцогова чорна меланхолія, помітна весь останній рік, після приїзду до Меммінгена ще поглибилась. Перед самим від’їздом з курорту герцог прогнав зі служби свого вірного й випробуваного астролога Сені, який розгнівив його несприятливим пророцтвом. Казали, герцог почувався без нього мов без рук. Місце Сені мала зайняти ворожка, яку порекомендував герцогові іспанський посол, що теж лікувався в Карлових Варах, та вона ще не приїхала, і герцог мусив сам стояти перед грізною загадкою майбуття. Позбавлений, крім того, товариства свого веселого небожа Макса, який поїхав до Регенсбурга, щоб звідти сповіщати про події на з’їзді, герцог майже весь час сидів у сірій самотині робочого кабінету, ховаючись від усіх, сумний та блідий, аж жовтий. Де й поділись жадоба діяльності та невтомність, які свого часу привели його до могутності, слави й багатства. Військових кур’єрів, що привозили депеші, рапорти, рахунки, запити, послання, він лишав чекати в передпокоях та в коридорах цілі дні й ночі — якщо взагалі приймав їх; на всі