Джон Гришем - Острів Каміно

— То розкажіть нам про викладання,— тихенько промовила Лі.

— О, про письменників розмовляти набагато цікавіше.

— Ну, маю для вас іще одного,— оголосила Майра.— Його звати Боб, але пише він під псевдонімом Дж. Ендрю Кобб. Ми звемо його Боб Кобб. Він відсидів шість років у федеральній в’язниці за якесь порушення корпоративного законодавства і встиг за цей час якимось чином узятися до письменництва. Він уже опублікував чотири чи п’ять книжок про те, що знає краще за все,— корпоративне шпигунство. Книжки досить цікаві, і пише він непогано.

— Хіба він не поїхав з острова?— спитала Лі.

— Він має квартиру в багатоквартирнику неподалік від готелю «Ріц», і з ним там завжди чергова молоденька дівчина — він із ними знайомиться на пляжі. Бобу вже під п’ятдесят, а дівчатам зазвичай удвічі менше. Утім, йому не позичати чарівності, а до того ж він розповідає чудові історії про тюремне життя. Так що будьте пильні на пляжі: там завжди може полювати Боб Кобб.

— Я запишу, щоб не забути,— усміхнулася Мерсер.

— Про кого б іще побалакати?— промовила Майра, допиваючи другу банку.

— Думаю, на сьогодні досить,— відповіла Мерсер.— Мені вже й цих усіх непросто буде запам’ятати.

— Ви неодмінно невдовзі з ними познайомитесь. Вони весь час бувають у книжковому магазині, а Брюс постійно влаштовує всілякі події й звані вечері.

Лі всміхнулася й поставила свій келих.

— Майро, а давай запросимо їх сюди. Оголосимо про вечірку й покличемо всіх цих чудових людей, яких останню годину обливали брудом. Ми вже давно нічого не влаштовували: весь час гостей приймають тільки Брюс і Ноель. Ми маємо офіційно відзначити приїзд Мерсер на острів. Що скажеш?

— Чудова думка — просто дивовижна. Я запрошу Дору, і вона забезпечить їжу. У будинку приберемо. Що скажете, Мерсер?

Та знизала плечима й подумала, що відмовлятися було б по-дурному. Лі пішла налити собі ще рому, а заодно принести Мерсер вина. Наступна година минула за обговоренням вечірки й суперечками щодо списку гостей. За винятком Брюса Кейбла і Ноель Боннет, з кожним потенційним гостем щось було не так. Але тим веселіше. Вечір обіцяв вийти на славу.

Коли Мерсер нарешті вдалося розпрощатися, було вже темно. Господині рішуче наполягали, щоб вона залишилась на вечерю, проте коли Лі необережно обмовилася, що в холодильнику в них — тільки залишки не першої свіжості, Мерсер вирішила, що саме час розпрощатися. Після трьох келихів вина вона не ризикнула сідати за кермо, натомість вирушила в центр міста, де змішалася з натовпом туристів на Мейн-стрит. Кав’ярня навпроти книжкового магазину досі була відчинена, і Мерсер скоротала в ній годину за чашкою лате, гортаючи глянцевий журнал із рекламою острова — насамперед його агентів із нерухомості. У книжковому магазині навпроти було людно, і вона зрештою підвелася й підійшла помилуватися принадною вітриною, проте всередину заходити не стала. Потім вирушила до гавані, де було вже зовсім тихо. Там Мерсер посиділа на лавці, милуючись, як легенько гойдаються на воді вітрильники. У голові в неї досі лунали уривки нещодавно почутих пліток, і, уявивши, як Майра з Лі продовжують напиватися й димити, все більше захоплюючись обговоренням майбутньої вечірки, вона мимоволі хихотнула.

Хоча Мерсер приїхала на острів лише вчора, вона відчувала, що вже починає освоюватися. Утім, після випивки з Майрою й Лі таке враження склалося б у будь-якої приїжджої. Спекотна погода й солоне повітря допомагали прискорити звикання, а за домом тужити вона не могла, бо просто його не мала. Мерсер раз у раз питала себе, що, власне, вона тут робить — відповідь ще витала десь на задвірках її свідомості, але поволі починала вивітрюватись.

Приплив досяг найвищої точки о 03:21 ночі, і тоді довгоголова морська черепаха вибралася на пляж і на кілька митей зупинилась у морській піні, роззираючись довкола. Вона була понад метр завдовжки й важила принаймні сто п’ятдесят кілограмів. Досі вона більше двох років мігрувала океаном, а тепер повернулася до місця не далі, ніж за п’ятдесят метрів від того, де останнього разу влаштувала гніздо. Черепаха поповзла, повільно й незграбно: вочевидь, пересуватися незвичним середовищем їй було тяжко. Вона насилу тягнулася передніми ластами й відштовхувалася задніми лапами, раз у раз зупиняючись, щоб оглянути пляж, знайти сухе місце й помітити будь-якого хижака чи підозрілий рух. Поки що ні того, ні того видно не було, тому черепаха поволі просувалася далі, лишаючи в піску характерний слід, який незабаром мали знайти її добровільні союзники. Біля підніжжя дюни за тридцять метрів від краю води черепаха знайшла підходяще місце й стала розгрібати пухкий пісок передніми ластами. Використовуючи пласкі й загнуті задні ласти як лопати, вона викопувала заглибину для свого тіла — круглу виїмку завглибшки десять сантиметрів. Копаючи, вона поволі поверталася, щоб краї заглибини вийшли рівними. Для водної тварини це була дуже виснажлива робота, і черепаха часто зупинялася перепочити. Коли заглибина для тіла була готова, вона взялася копати далі, щоб зробити неглибоку круглу нору для яєць — порожнину, що формою нагадувала сльозу. Закінчивши копати, черепаха ще якийсь час відпочила, а тоді повільно повернулася задом до нори для яєць, а мордою — до дюни. Перші три яйця випали одночасно, і кожне з них було вкрите слизом і мало м’яку й гнучку шкаралупу,