Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

був малощо старший від Белюстіна, то виглядав уже на 60-річного старця. Під яким закидом стояв Обреїмов, ми теж не знали. В останніх тижнях його справа, як видно було, стояла добре, бо йому, на його прохання, доставили (мабуть з дому) деякі наукові видання з його фаху, в тому числі і товсту книгу вищої математики, що її він переклав з німецької мови і подав до книги власний вступ. Діставав теж, очевидно від жінки, грошеві посилки до тюрми, за які закуповував у тюремній крамничці («лавочці») регулярно що 10 днів те, що в ній можна було дістати, і, як добра людина, ділився якоюсь частинкою закупленого краму зі мною, що був увесь час позбавлений можливости мати доступ до тої «лавочки»[9].

Той проф. Обреїмов, що його згадую завжди найкраще, не був уродженцем ні Харкова, ні України; його прислали туди з московської території десь на кілька літ перед другою світовою війною, можливо, на місце когось зі зліквідованих учених українців. Раз він оповідав, як то деякі русскі «патріоти» в Харкові висмівали українську мову, як нібито малокультурну й малорозвинену, та з цією метою самі видумували або повторяли видумані кимсь іншим всякі чудернацькі, а то й ординарні слова, як нібито слова українські, щоб тільки закпити собі з української мови.

Мав Обреїмов іще одну рідку прикмету: він умів чудово оповідати. Маючи одну-єдину донечку, яку страшенно любив, він читав їй у дитинстві багато всяких оповідань, а як дещо підросла, то й повістей, і читав деякі з них на її прохання по кілька разів. А що мав просто феноменальну память, то тепер у тюрмі потрапив оповідати нам цілими годинами, днями й тижнями, і то не зміст різних оповідань і повістей, а так, як би читав їх своїй донечці, зі збереженням усього кольориту питомої даному авторові мови, його фразеології та всяких реторичних зворотів. Так ми прослухали з його уст між іншим цілу серію детективних оповідань Конана Дойля і фантастичних оповідань Джека Лондона й Уелса, далі «Двійник» Бріджеса, «Айвенго» Вальтера Скотта, «Давид Копперфілд» і «Гимн Рождеству» Дікенса, деякі оповідання з книги джунглів Кіплінґа, три серії цікавих оповідань американця О. Генрі та багато інших. З російських письменників почули ми з його уст тільки кілька оповідань А. Чехова (Жінка, Двобій, У провідника дворян), «Опир» графа Олексія Толстого (старого) і довжезну повість Мєльнікова-Печерського «В лісах», що її Обреїмов оповів нам повністю впродовж кількох довгих зимових вечорів. Минає десять років з того часу, а я не забув до-сьогодні змісту деяких з тих оповідань. Не треба й казати, яким духовим відпочинком, справжнім пиром, були для мене всі оті оповідання, передавані Обреїмовим як з книжки, і як добре вони ділали на мої розбиті нерви та на нерви інших слухачів.

Коли ми вже при цій лектурі, то згадаю ще, що в тому самому часі між книжками, які ми діставали що 10 днів з тюремної бібліотеки, попадалися також деякі твори так званих лівих європейських і американських письменників у добрих російських перекладах. До останніх належали між іншим твори: «1919» Дон Дос Пассоса, добре знаний «Вогонь» Барбюса та інші. Читали ми теж твори Бальзака, Беранже, Фльобера, Жюль Ромена, Мопассана, Вольтера, Альфонса Доде, Анатоля Франса, Сельми Ляґерлеф, Ібаньєса, Байрона, Дікенса, Гайне, Ґайнріха і Томаса Маннів та ін. З чужинецьких авторів пригадую собі добре ще старий російський переклад книжки француза Пера Льотті п. з. «Женитьба Льотті Рараю» (в-во Сабліна, 1911 р.), що з нього цілі уступи подала у своїй книжці одна українська авторка, малюючи переживання автора на таємничих островах Полінезії як свої власні[10]…

В російськім перекладі з української мови прочитав я тоді повість «Дети сечевиков» («Діти січовиків» — прізвище автора забув) та велику книжку «Нові береги» Коцюби (два томи), де автор описував ґіґантну працю коло будови Дніпрельстану і постійну боротьбу робітників-ударників з якоюсь таємною організацією саботажистів, що старалася ввесь час ту будову чомусь то зірвати. Обидві ці повісті були звичайними собі агітками, що їх у Совєтському Союзі видавали й видають масово. Не знаю вже, де я читав, що й того самого Коцюбу (чи не з галичан?), який накликав у своїй повісті до найтяжчих репресій на саботажистів і диверсантів, совєтська влада зліквідувала подібно, як цілі сотні інших українських письменників.

Прочитав я тоді теж немало дуже цікавих і повчальних споминів визначних людей, що появились головно у в-ві «Академія». Тут згадаю відомі в цілому світі «Спомини» мистця-режисера Станіславського, що їх оригінал появився спершу в англійській мові, та незвичайно цікаві спомини російської аристократки Штекеншнейдер, в яких змальовано дуже живо літературно-культурне життя Росії в половині минулого століття. Саме в цих споминах я вичитав нескриване негодування російської авторки з приводу того, що Тарас Шевченко після свого повороту з 10-річного заслання виступив з кількома своїми творами на великому літературному вечорі в Петрограді і здобув найвище признання слухачів, відсунувши далеко в тінь усіх інших визначних авторів того вечора, в їх числі і Достоєвського. Авторка не може переболіти такого успіху українського поета і старається пояснити його тим, що то, мовляв, таку зустріч Шевченкові приготовили та оваційне прийняття зорганізували — «українофіли». В іншому місці авторка накидається мокрим рядном на історика Миколу Костомарова, що в тих часах виступав на вселюдних дискусійних