Володимир Нефф - Перстень Борджіа

дитя, що живе в моїх грудях усупереч усім моїм достоїнствам і яке, як відомо, не має титулів. Воно заціпеніло від солодкого жаху й подиву, коли ти слушно відповів на моє неймовірне запитання; воно засмутилося й відчуло, як у нього стисло горло від жалю, коли ти дав мені буденне пояснення свого ефектного, так, справді ефектного результату, — хоча, принагідно зауважу, це твоє пояснення зовсім не таке вже й буденне, бо запитання, як і чому раб, якого нещодавно витягнули зі смердючого підземелля, колись був власником чудового персня Борджіа, імена яких я відмовляюся запом'ятовувати, не позбавлене цікавості. Ти ошукав y мені дитя, так що світ для мене став сіріший, ніж був досі, і триватиме досить довго, перш ніж він знову набуде попереднього блиску — ти ошукав у мені дитя, але не ошукав володаря, Пана Двох Святих Міст, Пана віруючих, Бога на землі, Завжди Звитяжного Падишаха, і це буде записано тобі в актив золотим письмом, на сторінці, оздобленій діамантами, бо для тебе не було нічого простішого, як оминути мою помилку і сказати: «Так, я справді посланець Божий, який часом (це слівце «часом» ти обов’язково мусив би вжити, щоб застрахуватися перед неминучою майбутньою осічкою своїх удаваних здібностей), отож, який часом отримує згори силу, якою ніхто зі смертних не може похвалитися». Так би сказав на твоєму місці будь–хто інший, тоді як ти впав на коліна й зважився на те, на що не зважився ніхто за весь той час, як володарі цієї великої імперії звуться султанами, — ти перервав мою мову, перш ніж вона могла скомпрометувати мою гідність. Я казав, що дитя залишається байдужим при погляді на героя, що йде шляхом істини, тимчасом як танець комедіанта на линві наповнює його втіхою: але ж у зрілого мужа, більше того, в мужа, поставленого над усіма іншими людьми, одне слово, в моєї величності, це якраз навпаки. Тому я збираюся поблажливо посміхнутися над тим, що ти мене ошукав, як посміхаються над дрібничками, які не можна сприймати поважно, а навпаки, хочу цілком і в міру своєї величезної могутності оцінити те, що ти не скористався з нагоди, яка тобі грала на руку, і не ошукав мене, як і те, що твоя дотепна і жваза мова, приправлена чужим акцентом, звучить приємно для мого слуху: не менше й те, що хоч ти й не можеш читати письмена, сховані від твого зору, проте можеш дивитися моїми очима, слухати моїми вухами й мислити моїм мозком, бо твоя гарна й молода голова на диво тямуща. Тому я доручаю тобі, мій любий Абдулло, — ти сам зрозумів, що цим ім’ям я наділив не твою брудну к огидну подобу, а твою чисту й привабливу суть, — наділяю тебе, Абдулло, саном, званим Знання Його Величності, це зовсім новий сан, створений спеціально для тебе, бо ти не лише знаєш, що я думав, але й здатний належно пояснити мені, що я, власне, замислював тією думкою. Одним словом, ти будеш моїм особистим радником і довіреною особою, так що твоє ім’я — Абдулла — буде означати обранець Божий, рабство якого було лише машкарою. До речі: ти походиш із гяурської частини Європи, але це не шкодить, бо ж праведну ісламську віру, яку пророкував Магомет, ти, звісно, прийняв як належить. Петр кивнув.

— Зовсім ні, Пане панів.

Річ у тім, що в турецьких землях киванням висловлюють заперечення, а крутінням голови згоду, і Петр уже давно засвоїв цей спосіб, протилежний нашим звичаям.

— Бак! — здивовано, але не обурено сказав султан. — А чому ні?

— Ніхто не вимагав цього від мене, — відповів Петр. Султан розреготався.

— Уявляю собі, як питанням віросповідання щуролова, раба Гейги, як тебе звали раніше, цікавляться у вищих сферах Турецької імперії. Але тепер буде інакше, любий Абдулло. Тепер, ставши моїм особистим радником і довіреною особою, ти мусиш прийняти істинну, магометанську віру.

— Цього, ваша величність, я не зроблю, — мовив Петр. Султан почервонів.

— Бак! — скрикнув він. — Ти збожеволів? Хочеш залишитися християнином?

Петр кивнув.

— Зовсім ні, мій щасливий королю, Пане панів. Я не можу залишитися християнином, бо ніколи ним не був.

— Ніколи ним не був! — закричав султан. — Хто ж ти такий? Іудей? Чи поганин?

— Мене вважали за християнина. — відповів Петр, — бо правдоподібно в перші дні мого життя хтось, хто гадав, що має на це вище право, полив мене холодною водою, мурмочучи при цьому дивні заклинання від імені Бога Отця і Сина і Духа Святого. Але ж це формальність, яка нічого не означає, ні до чого мене не зобов’язує, бо я тоді був немовлям, не свідомим того, що зі мною діється. Але бути християнином — це не формальність. Бути християнином означає не лише бути охрещеним, але й повірити і вірити в ту божественну Трійцю, від імені якої здійснювалося хрещення, і при цьому мати переконання, що цей триєдиний Бог насправді єдиний, ба навіть, що нема нічого єдинішого за нього, і не дошукуватися сенсу цього протиріччя. Повірити і вірити, що одна з трьох постав того триєдиного Бога, Ісус, якого й Коран визнає виликим пророком, порятував світ своєю смертю на хресті, й не питати, в чому, власне, полягає це спасіння, адже людство страждає й переживає пекло на землі точнісінько, як страждало й переживало пекло на землі перед Ісусовою смертю, нібито як кару за свій первородний гріх, який нам, очевидно, зовсім не забуто й не вибачено: не слід дивуватися тому, що Коран не згадує про цю спокутну смерть Ісуса.

— Ісус увійшов живим на небеса, — зауважив недоумкуватий Мустафа, — але не увійшов до раю, а залишився в полі діяльності сонця, з яким повернеться на землю, щоб прийняти іслам.

— Цить, — сказав прикро вражений султан. — А ти, юначе, продовжуй.

— Ну, а оскільки я сам раб, якого назвали Абдуллою, — вів далі Петр, — вірю в силу свого власного розуму, я відкидаю твердження християнських священиків і проповідників, що ми не маємо права розмірковувати про ці питання, бо наш розум, по–церковному cerebellum, не в змозі відповісти