Артур Конан Дойль - Незвіданий світ

Ще й тепер, при згадці про цей кошмар, мене беруть дрижаки. Що міг я зробити? У моїх руках був нікчемний дробовик. Яка користь мені з нього? Я в розпачі озирнувся навкруги, шукаючи очима якесь дерево або скелю. Круг мене лежала вкрита чагарником рівнина. Де-не-де між хащ росли молоді деревця, та я добре знав, що тварина викоренить перше-ліпше дерево так, ніби то був очерет. Єдине, що давало мені шанси врятуватися, — це втеча. Бігти грудкуватою галявиною і між камінням було нелегко, але, придивившись пильніше, я просто перед собою побачив стежку, вочевидь, проторовану тваринами. Під час нашої експедиції ми не раз зустрічали такі стежки. Ця доріжка могла врятувати мене, бо я уславився, як бігун, і саме тоді перебував у найкращій формі. Кинувши рушницю, я промчав півмилі з такою швидкістю, як ніколи. У мене боліло все тіло, сперло груди, забило дух; та по моїх слідах гнав звір, і я біг та біг. Нарешті, знесилений, ледве здатний ворухнутися, я спинився. На одну мить мені здалося, що я здихався свого переслідувача. Ззаду було тихо. Але раптом, велетенськими ногами нищачи все на своєму шляху й важко дихаючи, звір знову мене наздогнав. Я мусив загинути.

І чого це я, божевільний, так довго роздумував замість тікати знову? До того часу звір шукав мій слід самим нюхом і посувався вперед досить повільно й невпевнено. Тепер же він бачив, як я кинувся навтіки, і слідкував за мною очима, бо стежка вказувала йому мій шлях. Минувши кущі, тварина велетенськими стрибками наближалася до мене. Місячне сяйво відбивалося в її лютих очах, на численних зубах у роззявленій пащі, на пазурах його коротеньких, дужих передніх лап. Зойкнувши з остраху, я повернувся й побіг стежкою. Переривчасті, зі свистом подихи тварини ставали раз-у-раз голоснішими. Її важкі лапи гупали зовсім близько від мене. Щосекунди мені здавалося, що її гострі пазурі от-от упадуть мені на спину. І зненацька — хрусь! — я полинув у якусь безодню; в очах потемніло; я зомлів.

Опритомнівши — думаю, не менше як за десять хвилин, — я відчув якийсь жахливий, в’їдливий запах. Я простяг у темряві руку й натрапив на щось подібне до величезного шматка м’яса; друга рука моя торкалася великої кістки. Наді мною було кружало зоряного неба, і я побачив, що лежу на дні глибокої ями. Повільно звівся я на ноги й обмацав себе. Моє тіло від голови до п’ят страшенно боліло, але всі члени його вільно рухалися і суглоби згиналися. Пригадавши обставини падіння, я з острахом глянув угору, боячись на тлі блідуватого неба побачити тінь жахливої голови. Проте ніяких ознак присутності чудовиська я не виявив. Не чути було й жодного звуку. Тоді я почав обережно обходити круг притулку, куди так слушно провалився.

То була, як я казав, яма зі стрімкими стінами, на дні футів із двадцять у поперечнику. На цьому дні лежали купи м’яса, здебільшого в останній стадії гниття. Повітря в ямі було нестерпне й отрутне. Зашпортуючись через липкі рештки, я несподівано набрів на щось тверде. При ближчому дослідженні виявилося, що то — вбита посередині ями паля. Вся вона була ніби змащена чимось липким і така висока, що до горішнього кінця її моя рука не діставала.

Раптом я згадав про воскові сірники в кишені. Запаливши одного з них, я більше не сумнівався щодо характеру місця, де опинився. То була пастка на хижих звірів, зроблена людськими руками. Загострена на верхньому кінці паля посередині ями сягала дев’яти футів заввишки і була вся чорна від крові тварин, які настромлялися на неї. Шматки м’яса та кістки на дні були рештками жертв, яких витягли нагору, аби звільнити місце для нових. Я пригадав слова Челленджера, що на плато не може бути людей, бо їхня нікчемна зброя не врятувала б їх від тутешніх страховиськ. Тепер стало ясно, як вони захищалися. Печери з вузькими входами, крізь які були неспроможні протиснутися величезні хижаки, були їхнім житлом, їхній же мозок розвився настільки, що, влаштовуючи на шляхах, де завжди ходили хижі тварини, такі пастки, вони нищили ворога, незважаючи на його міць та енергію. Людина завжди перемагає.

Видобутись із ями для людини, яка вміє лазити, було неважко, але я довго вагався, боячись знову зустріти страшне створіння, що трохи не занапастило мене. Хіба ж не могло воно пантрувати за мною, сховавшись десь за кущем? Я насмілився вилізти тільки тоді, коли згадав розмови Челленджера та Самерлі з приводу властивостей великих плазунів. Обидва вони казали, що в їхніх черепних коробках майже нема місця для мозку, що вони зовсім дурні і що саме через це й зникли, не зумівши пристосуватись до мінливих обставин життя.

Якби тварина лежала та чекала на мене, це означало б наявність у неї певних розумових здібностей, зокрема здібності зв’язувати причини з наслідками. Більш імовірно, що дурне створіння, діючи виключно інстинктивно, припинить своє полювання, коли побачить, що мене вже нема, і подасться шукати нову здобич. Я видряпався на край ями й озирнувся. Зорі згасали, небо білішало, і приємний вранішній вітерець пестив моє обличчя. Я ніде не бачив і не чув свого ворога. Вилізши з ями, я сів коло неї, готовий зараз же плигнути туди знову, щойно з’явиться будь-яка небезпека. Заспокоєний абсолютною тишею і світанком, я набрався духу й попрямував до стежки, що нею я біг раніше. За деякий час я знайшов кинуту мною рушницю, а трохи згодом розшукав і свого проводиря — струмок. З острахом оглядаючись назад, я вже знайомою дорогою направився до табору.

І раптом на думку мені спали мої відсутні компаньйони. У чистому ранковому повітрі почувся лункий звук пострілу з рушниці. Я спинився й став прислухатися — нічого. На мить в моїй голові майнуло побоювання, чи не спіткало їх яке лихо. Але зараз же я знайшов і більш просте та природне пояснення. Був уже білий день. Мою відсутність, безперечно, помітили. Вони вирішили, що я заблукав у лісі, й стрельнули, щоб указати мені, де розташований наш форт. Щоправда, ми умовилися не стріляти без потреби, та, гадаючи, що я в небезпеці, вони не стали б вагатися. Отже, треба було поспішати, щоб заспокоїти їх.

Я був стомлений та виснажений і не міг іти