Лариса Володимирівна Денисенко - Сарабанда банди Сари

Але остаточно мене добив опис того, як батько присипляв та ховав Єремiя. Батько не шкодував деталей. Вiн розповiв, як знайшов ветеринара, як притримував невилiковно хворого Єрьому, коли йому кололи смертельну вакцину. Як потiм накрив його ковдрою. Аж через годину зайшов перевiрити: а може, Єремiй ще живий? Торкнувся його задублої спини, - аж тут Єремiй втягнув та випростав кiгтики. Вже мертвим. А потiм вiн загорнув Єремiя в нову ковдру та понiс ховати в коробцi. На пустирi, пiд вербовими кущами. I як потiм вiн плакав та просив пробачення…

Все так i було, але батько взяв та вкрав мої спогади. Не позичив, а саме вкрав. Бо це ми з Тимофiєм шукали ветеринара, вислуховували безнадiйний вирок (в Єремiя був рак легенiв), потiм знайшли ще одного ветеринара i ще одного, але всi говорили, що Єремiй не виживе i буде довго мучитися. Вiн захлинався кров'ю, часто йому не вистачало кисню, тодi вiн просто падав на пiдлогу. Бачити це було нестерпно. Ось тодi ми вирiшили приспати Єремiя. Це я тримав кота, коли ветеринар колов вакцину, це я боявся поховати його живим, тому нiяк не мiг збагнути: помер вiн чи нi. Це я торкнувся його твердої, як корiнець енциклопедiї спини, а Єремiй показав та сховав свої кiгтики, нiби моє торкання було йому приємним… Це ми з Тимофiєм шукали, у що його обмотати, як винести з хати, а вiн здавався таким важким - чи то ми просто боялися тримати його на руках, закрученого в ковдру? Це ми з Тимофiєм знайшли мiсцинку пiд вербовими кущами, викопували яму та думали: достатньо глибоко чи нi; а потiм думали: розмотувати ковдру чи класти нашого кота в ковдрi. Зрештою, поклали туди заковдрованого Єремiя, а потiм довго сидiли та згадували, яким вiн був. А ще тодi я присягнувся бiльше не курити. Нiколи. I не курив цiлий рiк. Бо менi здавалося, що через моє палiння Єремiй дiстав рак легенiв…

Батько виправдовувався та казав, що то художнiй засiб. «Чого ти казишся? Я пам'ятаю, що саме ти займався Єремiєм, але ж це - дуже сильна сцена, як я мiг цього не написати?» «Як ти мiг написати, що то був ти?» «Бо я писав вiд першої особи! Так - виразнiше, так - достовiрнiше! Яка рiзниця, зрештою, що було, важливо те, що коти були частинкою нашої родини». Батько в текстi i страджав замiсть мене. «Наче павук спiймав у павутиння моє серце, Єремiю, брате мiй, чи вибачиш ти менi?» Менi вже було пiд тридцять. Але я лютував, як пiдлiток. Як вiн наважився вкрасти мої вiдчуття, мiй бiль, мої спогади, мою провину? «Як ти взагалi мiг таке зробити?» Я сказав, що не розмовлятиму з ним бiльше. Нiколи. I не розмовляв цiлий рiк.

«Павле, кажуть, що ваш приятель працює в Секретарiатi?» «Що?» «Справа в тому, що виникла проблема з мiсцем». «З мiсцем? На конференцiї?» «На цвинтарi». «Ви думаєте, що хтось iз психiв, якими займається Тимофiй, директор цвинтаря?» «Нi. Я думаю, що в них є квоти». «У психiв?» «У працiвникiв Секретарiату». «А… Може. Так. Ось його телефон. Але я йому нiколи не дзвоню так пiзно. Не треба його турбувати зараз». «А ти йому й не будеш телефонувати», - заспокоїв мене Емiль. «Йому зателефонує Валєра. Валєрi можна турбувати всiх i коли завгодно. Бо слово Боже не знає меж». «Емiлю!» Гримнув на малого Гестапо.

Я розумiв, що нiчого не знаю про батька. Нiчого. Пляжний Iiсус, що вкрав життя та смерть моїх котiв. Я не знав, що йому смакує, крiм мiцного чаю без цукру. Вiн жартував з приводу цiєї звички - смакувати мiцним чаєм (чiфiром) i говорив, що у минулому життi був злодiєм. В його минулому життi. А от в цьому його життi, яке зараз вже є минулим, ким вiн був? Як можна схарактеризувати стосунки двох дорослих чоловiкiв, якщо краще за все їх iлюструє такий дiалог:

«Привiт. Привiт. Як твої справи? Нормально. А в тебе? Добре. Дякую». Цього не вистачає навiть на те, щоб допалити цигарку. Сприйняття одне одного на пiвцигарки - теплота та увага, нема що сказати…

Раптом прямо перед собою я побачив гарнi жiночi ноги. Невже отець Макарiй пiдiпнув рясу, гигиги? Нi. Це не отець Макарiй, що готується вiдмочити нам канкан. Це була Нона. «Ноно?» Про всяк випадок перепитав у нiг я. «Павле, тримайтеся, дорогий. Бог дав - Бог узяв. Спiвчуваю. Земля вашому батьковi пухом». «Так. Вiннi-пухом. Не смiшно, сам бачу. Взагалi, Ноно, що ви тут робите?» «О, я думала, що вам про це вiдомо. Я - похоронний менеджер. Займатимуся вашим батьком». «Ага. Батьковi це сподобалося б. Я маю на увазi те, що ви будете ним займатися. Шкода, що не при життi. Свiт не досконалий, еге ж? То ви, виявляється, янгол смертi, а не Богиня ранкових полюцiй?» Нона мовчала, не знала, що на таке вiдповiдати. Я i сам не знав. Вiннi-пуха вона, мабуть, не розчула, а от Богиня ранкових полюцiй зробила з Нони трохи спантеличену богиню. Посмiхнутися вона не наважилася. Навiть сумною посмiшкою всепробачення. Чорт забирай. Як взагалi реагувати на спiвчуття? Я нiколи не вмiв їх висловлювати, а приймати не доводилося, i от тепер…

«Павле, еге-гей». Це - малий. «Що?» «Вона дiйсно працює в похороннiй конторi. Я думав, що ти знаєш. Ти ж з нею спiлкувався». «Малий». «Що?» «Я з нею спiлкувався, можливо, двiчi чи тричi. З батьком я спiлкувався все-таки частiше…» «I що?» «В тому й справа, що нiчого. Я - нiчого. Нiчогiсеньки. Абсолютно. Про нього не знаю». Я чекав, що капосний Мiлiк зараз скаже менi щось виразно-огидне або переповiсть чергову полонсько-родинну iсторiю (а, можливо, й сарансько-родинну), але вiн просто поклав голову менi на колiна.

Люди в чорному. Дивно, чому так назвали бойовик? Мати тримала мене за руку. Вона одночасно пiдтримувала мене i трималася за мене. Ми перетворилися на предмет з обов'язковою пiдпоркою. Було нiяково. Останнiм часом я з нею не спiлкувався, i от знайшов привiд дати на себе спертися: похорон батька. Словом, мати дочекалася, якщо вона цього чекала. Люди в чорному пiдходили, мацали мiй пiджак, тобто обiймали мене, пiдтримуючи. Iнколи я бачив Тимофiя, але нiяк не мiг сфокусуватися на ньому, хоча вiн кiлька разiв до мене пiдходив i щось говорив. Я не розумiв, хто всi цi люди? Задзвонив мобiльний. «Павле? Це - Єва. Я