Урсула К. Ле Гуїн - Техану

Балакучий нівроку. Вівці чи кози, я вже й не пам'ятаю, до кого. Сподіваюся, Ґоє, тебе це не злякає, що ми не залишили його тут, бо по правді, тут ані крихти роботи для нього не було, та ще я з Ясноводом, а потім і Сутяга з Шипучкою зайнялися льоном. А він казав, що був колись козопасом у себе на батьківщині, десь ген там за горою, в якійсь місцині, він казав, біля Армута, а от овець, казав, ніколи в житті не пас. То, може, там, нагорі, йому і знайшли якихось кіз.

— Може, — погодилась Тенар. У ній боролися полегша і розчарування. Вона хотіла знати, що з ним усе гаразд, що він живий-здоровий, та водночас і праглося, щоб він був тут.

Зрештою, казала вона собі, досить і просто бути вдома, і може, на краще, що його зараз немає, що всі прикрощі, мрії, чари і жахіття Ре-Альбі залишилися позаду, що нічого не нагадує про них. Вона була тут, у своєму домі, з його кам'яною долівкою та стінами, з маленькими шибками у вікнах. В кімнатах було тихо і затишно, а надворі над чорними дубами світилися зірки. Тієї ночі вона не могла заснути. Дочка спала поруч, в дитячій кімнаті, з Терру, а Тенар лежала на своєму ліжку, на ліжку свого чоловіка — сама-самісінька.

Вона заснула аж під ранок. А прокинувшись вранці, не пам'ятала своїх снів.

* * *

Кілька днів, проведених у садибі, розвіяли всі її спогади про літо на Великій Кручі. Це все було давно, наче у минулому житті. Всупереч запевнянням Кислички про те, що роботи в господарстві — раз, два, та й по всьому, вона знайшла чимало справ для своїх рук: усе, з чим не впоралися за літо, все, що слід було зробити за жнива в полі, в маслоробні. Тенар працювала від зорі до зорі, а коли випадала вільна хвилинка, пряла або шила для Терру. Червона сукня нарешті була закінчена, і до неї — два фартушки: білий — святковий, а помаранчево-коричневий — на щодень.

— Тепер ти справжнісінька красуня! — похвалила Тенар, щойно Терру приміряла сукню.

Дівчинка відвернулася.

— Ти просто дивовижна, — сказала Тенар, змінюючи інтонацію. — Послухай-но, Терру. Підійди сюди. У тебе є шрами, огидні шрами, але вони огидні тому, що тобі було заподіяне страшенне зло. Люди бачать шрами. Але ж вони бачать і тебе, а ти і шрами — це не одне й те ж. Ти — Терру, і ти просто дивовижна. Ти — Терру, яка вміє — і вміє чудово — працювати, ходити, бігати, танцювати. Ти — дівчинка в червоній сукні.

Терру слухала, та гладенький, необпечений бік її обличчя виказував почуттів не більше, ніж його зашкарубла, укрита шрамами частина.

Дівчинка поглянула на руки Тенар, доторкнулася до них своїми крихітними пальчиками.

— Ця сукня гарна, — мовила вона слабеньким хрипким голосом.

Потім, коли Тенар залишилася сама і прибирала шматки червоної тканини, в очах їй пекло від сліз. Її терзали докори сумління. Вона правильно вчинила, пошивши сукню і сказавши дівчинці правду. Але цього було замало. Чогось ще бракувало, відчувалась якась пустка, вирва, порожнеча, якої не могли заповнили ані правильні вчинки, ані сказана правда. Любов, її любов до Терру, а Терру — до неї, перекинула міст над цією прірвою, міст, сплетений з тоненького павутиння, але вона не змогла затулити усієї глибокої і жахної порожні. І дівчинка відчувала це краще за неї.

Настав день осіннього рівнодення. Перший бронзовий наліт з'явився на дубовому листі. Тенар шкребла глечики для вершків у маслоробні, широко відчинивши вікна і двері назустріч ранній осені, і думала, що сьогодні у Хавнорі коронують її юного Короля. Вона уявляла, як придворні дами та вельможі дефілюватимуть[4] у блакитних, зелених і червоних шатах, а Король — весь у білому. Він підніметься сходами Вежі, отими сходами, якими підіймались колись вона і Гед. На голову йому надінуть корону Мореда. Заграють сурми, і він посяде на троні, який ніхто не займав стільки років, і окине своє королівство чорними очима, які вже знали, що таке біль, знали, що таке страх.

"Бідний хлопчику! — подумала Тенар. — Царюй щасливо, володарюй довго. — І згадала: — А це ж Гед мав надіти корону йому на голову. Він повинен бути там".

Проте Гед пас овець в якогось багатія, а може, й кіз на високогірних пасовиськах. Стояла приємна, суха золота осінь, і стада залишатимуться там, поки не вершинах не випаде сніг.

Дійшовши до села, Тенар попрямувала до хатинки Плющихи, котра знаходилась наприкінці Мірошницького провулку. Після знайомства в Ре-Альбі зі Сланню їй захотілось поближче зійтися і з Плющихою, аби подолати її підозріливість і ревнивість. Навіть у товаристві Жайвірки Тенар відчувала, як бракує їй Слані. Вона почерпнула чимало знань у старої ворожки, полюбила її, а та змогла дати і їй, і Терру те, що їм було потрібно. Тепер Тенар сподівалась заповнити цю втрату. Проте Плющиха, значно охайніша та надійніша за Слань, і гадки не мала набиватися в подружки до Тенар. А на її дружні закиди реагувала зі зневагою, якої, на думку Тенар, вони й заслуговували. Не кажучи цього прямо, відьма і так, і сяк давала їй зрозуміти: "У тебе своя дорога, у мене — своя". І Тенар мусила приймати це, а надалі при зустрічах з Плющихою користала кожнісіньку нагоду підкреслити свою повагу. "Мабуть, — думала Тенар, — я надто часто й довго нехтувала нею, тому доведеться це спокутувати". Зовні Плющиха нічим не виказувала свого невдоволення цими спокутами, хоча сама аж кипіла від обурення.

Була вже середина осені, коли в долину завітав Бучок: по допомогу до ворожбита звернувся один заможний селянин, хворий на подагру. Як це велося, він затримався на кілька днів у селах Серединного Долу і знайшов час завітати у Дубівці, щоби подивитися, чи здорова Терру, та потеревенити з Тенар. У розповідях Тенар його цікавило все, що стосувалось останніх днів Оґіона. Бучок сам колись був учнем одного з Оґіонових вихованців і щиро обожнював ґонтського мага. Тенар помітила, що розповіді про Оґіона їй даються легше, ніж про інших мешканців Ре-Альбі, тож вона розказала ворожбитові все, що знала. Бучок, тримаючись дещо напружено, запитав:

— А Архімаг... Він повернувся?

— Так, — відповіла Тенар. Бучок, сумирний з виду чоловік, надто гладкошкірий для своїх сорока з гаком, огрядний, з чорними колами під очима, які