Ірена Ігорівна Карпа - Фройд би плакав

колишніх однокласників, що так і не змогли продовжувати віру в диво й поперетворювали свої життя на звичайний побутовий кисляк. Плаче за всіма юними душами дівчат, що хутенько позапихали свій потяг до Свободи якомога глибше, а потім позатикали ті дірки брудним і несмаковитим шматтям Добробуту Марла плаче і стає чистішою. Вона дякує Богові й не вірить рецепторам Питає знову: «Чому я, Господи? За що мені таке?…» Марла вже вкотре в житті ставить для себе відмітку Абсолютного Щастя. А воно ж, за природою своєю, не може тривати довше, ніж мить. Питання в тому, скільки разів за життя ця мить спроможна повторитися.

Марла розтерла сльози по обличчю.

Літак незабаром заходив на посадку. Тепер вже добре було видно лісисті схили Гімалаїв – висота значно зменшилася. Подекуди поміж дерев яскраво виділялися сині чотирикутники.

– Либонь, намети, – здивувалася Марла, – і не зимно ж туристам трекінгом займатися о цій порі.

Х'ялмар знизав плечима. Попросили застібнути ремені безпеки, посадка за 10 хвилин.

– Тут дуже схоже на Карпати. – констатувала Марла – Може, то й Карпатську Україну відокремити від хохлів, а потім брати по 200 баків з туриста? Ги-ги…

– Ага, і ти станеш диктатором.

– Королем

– Королевою. Марла Перша, Королева Івано-Франківська і Всієї Соборної Галичини.

– Ги-ги, ну ти й дурний, Х'ялмаре.

Любих пасажирів привітали з прибуттям до Паро й подякували за політ із авіакомпанією «Друк» (єдиною в Бутані, причому користування її послугами є однією з умов отримання бутанської візи).

– Ух ти, оце аеропорт!!! – Х'ялмар витріщився на розцяцькований до неможливого палац, просто таки Храм Літальних Апаратів.

– Такий реальний фейрі-тейл [53]! – кричала Марла.

Процедура отримання віз в аеропорту не зайняла багато часу, Марлиним українським паспортом чудувалися не довше звичайного. По той бік дверей на них уже чекав гід. Втім, судячи з його постійного підкресленого звертання «пане Х'ялмар», чекали тут лише його, Марлиним же самопочуттям ніхто не поцікавився навіть для годиться.

– Такіє вот традіции… – зітхнула Марла і попленталася слідом за всіма до мікроавтобусика.

– Пане Х'ялмар, ви можете питати в нас усе, що захочете… Все входить у тур.

На гідові й водієві були надягнуті гібриди платтячка благородної дєвіци й національне чоловіче вбрання – ґо. Як з'ясува лося потім, згідно з законами королівства, його підданим належало ходити в національному одязі до шостої години вечора, а під час відвідин офіційних місць вони мусили пов'язуватися широкими білими пов'язками через плече.

– Схоже на лєнточьку «Міс Світу», – зацінила Марла, – або на сватальні рушники. Краса, одним словом. Страшна сила.

На ногах чоловіки носили підколінки (найчастіше картаті, що вкупі зі спідницею від го робило їх схожими на шотландців), а взуття не мало значення (що робило їх схожими на американців). Водій, наприклад, чудово почувався в темно-червоному ґо з білими манжетами і червоних «вирви-око» кросівках «найк», схожих на тюбики зубної пасти. Втім, це таки куди стильніше за американів. Азія взагалі всіх у результаті виграє.

Так думала собі Марла, роздивляючись світ по цей бік віконної шибки авто і по той. Напередодні вона в пориві благородних почуттів пообіцяла Х'ялмару стати вегетаріанкою за образом і подобою його, про що тепер із тихим сумом жалкувала.

– Дивися, архітектура в них – просто ніби схрестили Баварію з Японією! – обернувся до неї Х'ялмар.

Марла мовчки погодилася. їй це чимось нагадувало Гуцульщину, якби її не попсили й не паплюжили, а просто б дали жити. Самі люди дали б собі жити. Але що може бути складніше від цього?

На стіні одного з поцяцькованих казкових будиночків радісно виділявся малюнок із членом і яйцями, перев'язаними яскравими стрічечками, що тріпотіли на вітрі. Марлу це потішило, а Х'ялмар побачити не встиг.

– Це від заздрісного ока, – пояснив ґід. – Коли людина йде дорогою й бачить, що гарний будинок стоїть, хто її зна, що в голову прийде… Атак бачить – там фалос. Дивитися на нього нібито не зовсім чемно, тож вона відводить очі… А ще це знак плодючості

– О, нарешті якісь здоровіші асоціації, – з полегшенням зітхнула Марла, яка ніяк не могла второпати, з якого це дива нечемно дивитися на фалос. Та ще й на такий гарний – у стрічечках весь, як сільська відданиця.

Король Бутану Джігм Сінджі Вангчук [54] (а то й Ванчук, що ще раз свідчить про азійське походження гуцулів) також не цурався теми фалоса. Був одружений одразу з чотирма рідними сестрами – Аші Дорджі Вангмо, Аші Тшершґ Пем, Аші Тшерінґ Янґдон та Аші Санґай Чоедон. І дітей наклепав, за свідченнями злих язиків, не менше сорока

– Та лише десятеро з них є визнаними принцами і принцесами. Коронними типу. Але Коронний номер один – Дашо Джігме Кесар Нам… Намг…

– Намґял Ванчук! – нарешті допомагає Х'ялмарові гід Х'ялмар червоніє й закриває путівник.

– Ого. Принц. Це той пацан, що його портрет ми бачили в аеропорту? – Марла згадує знимку чорнявого красунчика

– Ні, то портрет короля в молодості, – розчаровує її ґід.

– А-а-а… – зітхає Марла, – тепер йому під п'ятдесятку.

– І під п'ятдесятку дітей! – гигоче Х'ялмар – Цікаво, чи він їх хоч бачив колись усіх разом…

– Думаю, помер би від нападу серцевого

– Або від щастя, що так круто нафакався… – (Х'ялмар говорить це французькою, щоби не образити бува чийого патріотизму).

– Народ любить свого короля? – питає голосно Марла, проводжаючи очима велетенський жовтий плакат «Lohg Lave to Our Beloved King [55]». (Така замануха для іноземців, думає вона, хоча не відчуває жодної неприязні до казкового короля казкової країни).

Гід посміхається і киває головою, щоби потім таки розповісти Х'ялмаровї про складнощі, що їх мають колишні refugees [56] із поверненням на рідну землю: «Коли вони покинули Бутан, їхні землі були розподілені між іншими. Тепер вони не можуть отримати їх назад – ніхто не віддає, користуються як своєю…» Причини втечі цих людей із Бутану Х'ялмар так і не випитав у гіда. Місцеві взагалі тут здавалися вкрай обережними з висловлюваннями суб'єктивних думок.

Індусів пускали до країни безвізово і безкоштовно. Тільки їх. Це дуже Марлу дивувало. Повсякчас на дорогах зустрічалися жінки с в сарі, що дробили кайлами каміння і носили важелезний шутір.»§ Чоловіки у плетених шапках, темношкірі й круглоокі (таких ніколи не сплутаєш із місцевими) чомусь робили легшу роботу, та о. ще й оплачували їх вище, ніж жінок.

– Люди з Індії приїздять сюди на чорну