Сергій Володимирович Кисельов - Веселий ярмарок

— Вам недобре?— злякалася молодиця.

— Та ні... зуби,— махнув рукою, немов сокирою.

— Вирвати треба,— порадила.— У мене теж так було, то я р-раз... і лиха тепер не маю... Ага, так отож кажу йому: «Досить з мене! Піду поскаржуся твоєму начальству — нехай щось робить... хоч і виженуть. Може, підеш з моїх очей». А він: «Скаржся скільки хочеш. Я ж не сам п'ю — з начальством...»

Віктор Васильович похолов. Десь глибоко в душі народилася скалка льоду, яка почала швидко рости.

«Знає чи не знає?— зі страхом подумав, уже уважніше спостерігаючи за лицем відвідувачки.— Не доведи, господи, до всіх лих ще й це...»

— Я не знаю, з ким він п'є, і мене це мало цікавить!— Кранівниця вже трохи заспокоїлася, перестала плакати, голос ставав усе різкішим і упевненішим. її невеличка постать невблаганно насувалася на начальника цеху.— Мене цікавить те, що діти не мають батька. Діло не в грошах — сама добре заробляю, голодні не сидимо. Але кожного дня дивитися на п'яну пику...

«Не знає,— з полегшенням подумав Макуха.— Якби знала, така б не стрималася — сказала...»

— ...Ви пам'ятаєте, як він присягався на профзборах? Його ще тоді на три місяці з посади знімали... Клявся: у рот більше не візьме. Ну й що? Всього на два дні вистачило терпцю...

«Ні,— остаточно заспокоївся Віктор Васильович.— Не знає. Молодець Сарикін... Уміє тримати язика за зубами...»

Стало краще. Навіть нудити перестало.

— Добре, Ганно Пилипівно,— узяв олівець, зробив помітку в календарі,— я неодмінно поговорю з вашим чоловіком...

— Та що з ним говорити!— Ганна Пилипівна вже зовсім заспокоїлася і не просила, а вимагала:— Відправте його лікуватися, адже хороший чоловік був, поки не запиячив. Хіба...

Задзвонив телефон. Макуха зняв трубку. Телефонував директор.

— Так... так... Зараз буду.— Обережно поклав трубку.— Добре, Ганно Пилипівно,— якомога ввічливіше промовив і підвівся.— Ми за нього візьмемося... Разом... Справді, хороший же чоловік був, а бачите... Перепрошую. Мене викликає директор.

Віктор Васильович знехотя зайшов у приймальну директора.

— Бушує — страшне! — довірливо сказала йому секретарка.— Тільки-но ваша дружина пішла від нього... в сльозах.

«Все-таки прибігла,— сердито подумав Макуха.— Ну й народ же... оці жінки!..»

— Зачини двері,— похмуро зустрів директор, потім на- тиснув кнопку мікрофона, сказав секретарці:— До мене нікого, я зайнятий... Пу?— звів очі на Віктора Васильовича.— Знаєш?

— Здогадуюся...— знесилено сів на стілець начальник мартенівського.

— І що ж будемо робити? — Директор підвівся і почав повільно, ніби обмірковував промову, ходити по килимовій доріжці.— Ти зрозумій мене, Вікторе Васильовичу, я ж повинен вжити заходів... Оно подивися, в календарі зазначено: «Поговорити з начальником мартенівського цеху». Тобто з тобою... А що б ти на моєму місці зробив?.. Н-да. Мовчиш?.. Тож-бо й воно! А я мовчати не можу. Розумієш? Не мо-жу! Слухай,— він раптом зупинився перед Макухою,— ти можеш зробити що-небудь, аби вона не прибігала до мене?

Віктор Васильович непевно стенув плечима і потягнувся до балона з газованою водою.

— Ні-ні, я серйозно!.. А втім...— Директор якось приречено махнув рукою, підійшов до шафи і дістав пляшку коньяку. З хвилину мовчки дивився на неї, немов розглядав етикетку, затим несподівано зізнався:— І моя Капітоліна Миколаївна була сьогодні в райкомі. Скаржилася... А! Якось перевариться — кутя буде.— Узяв з полички дві склянки, з силою дмухнув у них, ніби виганяв нечистий дух, і запропонував: — Давай по одненькій, щоб наша доля нас не цуралась.

Савелій Ципін

ДЕФІЦИТ

Начальник цеху Кавецький, скуйовджений, мов горобець перед дощем, нервово розмовляє з заводським економістом.

— От ви прийшли з'ясувати, чому мій цех знову не виконав плану. А ким, питається, мені його робити? Де моя робсила? Хіба я спроможний таким штатом подужати такий план?

До кабінету влітає майстер:

— Вибачте, Леоніде Матвійовичу, знов я. Дільниця ось уже півдня простоює. Ви ж іще вранці обіцяли натиснути щодо деталей.

Кавецький відмахується, наче від набридлої мухи:

— У тебе сверблячка, чи що? Не можу ж я особисто влазити в усі деталі! Принишкни, не мигочи — бачиш, я зайнятий з людиною.

Майстер безнадійно махає рукою і набурмосено виходить.

— Усі всамголос: резерви, резерви!— продовжує начальник.— Хто я — чудодій, Кіо, можу кожний свій кадр роздвоїти та розтроїти? Саме розстройство...

На столі тріщить селектор. Кавецький натискує важіль.

— Леоніде Матвійовичу?— лунає жіночий голос— Інформую: Гаркуші, Петелька та Усачова ось уже третій день нема на роботі.

— Ото здивували! Як завжди загуляли після авансу.

— Тож як, оформляти звільнення за прогул?

— Та ви що, хіба це вперше? Як проп'ються, прийдуть, голубчики, самі — гроші ж то на похмілля потрібні. Чатуйте на них біля каси. Як премію одержать, одразу тягніть у цех. З поганої вівці хоч вовни жмут.— Начальник вимикає селектор.— Отже, про що я? Ага, про буцімто наявні у мене резерви. Так, мені виділяють петеушників, але кого — зелених салаг, кішці хвоста не зав'яжуть. З цих заготовок справжні кадри ще точити й точити. Поки в люди вийдуть. А як вийдуть, то одразу повтікають звідси на всі боки, аж п'яти замигтять. Хіба я не знаю? От я і питаю, з ким мені працювати?

До кабінету входить ставна дівчина.

— А, культура! — зустрічає її Кавецький.— Що у тебе?

— Ви ж не хочете, Леоніде Матвійовичу, щоб наш цех пас задніх? Через місяць заводський огляд худсамодіяльності. Завтра зранку починаємо в клубі масові репетиції. От, це для табельниці,— вона простягає список учасників у двох аркушах.

Кавецький безмовно ставить у куточку: «Відпускаю». Дівчина одразу ж підкладає ще список:

— А це наші фізкультурники, виїздять на спортивну базу — тренуватися до спартакіади... Спасибі.

Коли задоволений культорг йде, начальник веде далі:

— Мені все торочать: збільшуй змінність обладнання. Пробі! Як, питається, я її збільшу, коли у мене й у першу зміну верстати замерзають — нема кого ставити. Хоч гвалт кричи!

З селектора виривається схвильований голос:

— Леоніде Матвійовичу? Михайлик з фрезерування. Тут прийшли фарбувати мою дільницю. Хороше, звичайно, діло, але що, іншого часу не знайшлося? Через яки-хось двох малярів повинні простоювати тридцять чоловік!

— А тобі, Михайлику, за комір тече? Нічого не вдієш — плановий ремонт інтер'єру. Вимикай верстати, людей відпусти, чого їм по цеху никати.

Селектор вибатьковується і сердито клацає.

— Ну як, второпали обстановку?— завершує розмову з гостем Кавецький.— Він