Ізабелла Сова - Смак свіжої малини

— Крапка то крапка, — знизав плечима Лешек. — Я це якось переживу. Евка, на щастя, їде.

— Їде? — здивувалась я. — Вона нічого мені про це не казала.

— Бо вона й сама ще не знає.

— А ти знаєш?

— Так, бо це я влаштував їй цю поїздку, а вірніше, роботу.

— Де?

— В Льйорет де Мар, представником від фірми.

— Круто, — мені раптом стало сумно, бо що ж це за вакації без Евки?

— Певно, що круто. Я сам хотів поїхати, але треба знати іспанську. Немає шансів вивчити її за тиждень.

— Може, спробуєш гіпноз? — невпевнено запропонувала я.

— Я пробував, — зізнався Лешек. — Шість років тому, ти знаєш коли.

Знаю. Шість років тому Лешек повідомив батькам, що він гей. «Чи ти завжди мусиш іти в ногу з модою?» — розплакалась його мама, а батько поплескав по плечі і заявив: «Не переймайся, сину. Це, напевно, можна вилікувати. Спробуємо все: психотерапію, гомеопатичні ліки, акупунктуру, гіпноз, навіть електрошок, як буде потреба». На щастя для Лешека, до електрошоку не дійшло. Його старий змирився з фактом, що іншим він не стане.

— Нарешті її іспанська до чогось придасться. Вона ніяк не могла знайти учнів.

— Пйотр колись хотів вивчати.

— До речі, що там у нього? — запитала я. Не бачила Пйотра після вікенду в Касинці.

— Він пішов, як тільки доріс до другого менеджера. Сказав, що мусить дбати про репутацію.

— Такі люди найгірші. Кар'єра. Не журися, ще зустрінеш свою половинку.

— Сам не знаю, — знизав він плечима. — Усі ці балачки про половинок здаються мені часом притягнутими за вуха.

— Ну що ти, Лешеку! — злякалась я. З усієї нашої компанії тільки він і я віримо в половинки. Я в половинки помаранчі, а він у половинки банана.

— Це дуже сумна теорія. — Лешек запаркувався просто під Евчиним вікном.

— Сумна? Я завжди думала, що оптимістична. Десь там, за горами, за лісами, а може, тут-таки поряд живе хтось, ідеально до тебе допасований.

— Що це, власне, означає — «допасований»? Ідеальний отвір?

— Залиш свої анатомічні розсуди для своїх колег з гей-фестивалю.

— Малино, у тебе і справді все із чимось асоціюється.

— А хто згадував про отвір?

— Я тільки розмірковував над значенням слова «допасований». Бо я, власне, не знаю, що воно означає. Адже на кожному етапі життя ми маємо інші погляди, інші потреби й смаки. Якихось двадцять років тому я закохався б у кожного, хто любить Рекса та індіанців, а ненавидить шкварки й пінку на молоці.

— Я теж, — здивувалась я.

— А зараз? Самої симпатії до Рекса мені не досить.

— Мені також. Він ще мусить любити ведмедика Вухастика з «Вечірньої колисанки» й романи Воннеґута.

— Саме в такій послідовності?

Я кивнула.

— Ти не думала над тим, щоб змінити стать?

— Чого ви тут сидите? — Евка зазирнула до автомобіля. — А я чекаю й чекаю.

— А, балакаємо про половинки помаранчі.

— Банана, — виправив Лешек.

— Знову половинки? — здивувалась Евка. — Адже це страшний облом. Бо якщо кожен має тільки одну половинку, то які шанси її знайти? Може, вона вже померла або, втікаючи від самотності, вдовольнилася сурогатом, зайнявши чужу половинку?

— Я саме намагався сказати це Малині.

— Ти що, не віриш у теорію половинок?

— Вірю, але я трохи її розбудував. — Лешек почекав, поки ми наставимо вуха, й почав: — Згідно з нею, існує три різновиди половинок.

— Перша — це?

— Половинка ситуативна. Скажімо, ти їдеш на вакації до Каталонії. Там зустрічаєш Міґуеля, кошлатого огира в обтислих сапфірових стрінґах і з великою кількістю гелю на волоссі. На пляжі це ідеал: засмаглий, в паніруванні з олійки для засмаги й піску. Але на фоні Плянтів, скупаних в осінньому дощі, той самий Міґуель нагадує вибляклу дешеву пластикову квітку.

— Мені такий тип завжди нагадував дешеві пластикові квіти, але я вловлюю суть речей.

— А другий різновид половинок? — запитала Евка. Ми й надалі стовбичили біля машини, а мої пакунки терпляче чекали в багажнику, на задньому сидінні, на даху, під кріслами, на поличці біля аптечки, в «бардачку» і на підлозі.

— Це половинка моделінова. Ти зустрічаєш чувака і думаєш: «Майже ідеал. Тільки от якби він любив Ґріґа і замість тих окулярів у формі телевізора „Рубін“ замовив би собі лінзи кольору трави». Якщо він на тебе накине оком, він погодиться на такі зміни.

— І тим самим стане справжньою половинкою.

— Тут постає певна проблема. Ви ж знаєте, що під впливом високої температури моделін твердне. Так і наша половинка. Загартована полум'ям кохання, вона стає на диво відпорною до змін. Починає бунтуватися: «Що тобі знову не подобається? Ти ж казав, що кохаєш мене!» Якщо ніхто з нас не поступиться, час заглянути до канцтоварів за новою порцією моделіну.

Лешек на хвилину замислився. Ми не заважали, чекаючи на опис третьої половинки.

— О Господи, восьма. А я на дев'яту домовився на здибанку. Випаковуємо це, швидко. — Він рушив до багажника. Я постягувала торби з крісел і з підлоги. Евка заопікувалася «бардачком» і поличкою.

— Навіть не знала, що стільки всього поназбирувалось. — Я окинула поглядом величезну купу на тротуарі.

— А я навіть не знав, що стільки може вміститися в «полонезі», — здивовано докинув Лешек. — Гаразд. Верблюди шикуються вервечкою — і марш до брами.

29.07. Відпочинок по переїзді. Валяємося на пляжі, загорнуті в ковдру.

— Така чиста вода. Шкода, що холодна.

— А я змушена вдовольнитися такою, — заявила я зі страдницькою міною. — Додамо сюди самотні тижні на новому місці, стрес через відсутність роботи. Про захист і клопоти в родині я вже й не згадую. Картинка, намальована фіолетовою акварелькою на чорному картоні.

— Я повинна не їхати?

— Якщо домалювати маленьке жовте сонечко, нічого не зміниться. Я мушу поміняти картон. Викинути чорну фарбу. Почати все спочатку.

— Зміни, зміни, зміни, — серйозним тоном озвалась Евка.

30.07. Вона, напевно, мені не вірить. А я їй доведу. Їй і решті світу: Йольці, мамі, бабусі, Анці, Лешекові, Рафалові. Ні, Рафалові — ні.

2.08. П'ята ранку.

— Зварити тобі кави? — «Чому я так нервую? Це ж Евка їде, а не я».

— Але бігцем. За десять хвилин мій автобус на вокзал.

— Може, ти взяла б таксівку? Я заплачу. — Я знала, що Евка обміняла все на песети.

— Ні. Я мушу хоч трохи використати проїзний. — Вона закінчила застібати торбу. — Раз у житті купила його завчасно. А на другий день прийшов Лешек і по всьому. Шістдесят два злотих.

— Може, я спробую його використати? От тільки надибати б десь чорну перуку.

— Краще не треба, бо так залетиш, що я потім носитиму тобі до