Катерина Іванівна Гловацька - Міфи Давньої Греції

— Тепер, мабуть, в усіх жінках мені ввижатиметься тільки Алкеста.

— Алкеста! То це ж і є Алкеста! — вигукнув переможно герой і зірвав із жінки чорний серпанок.

Скільки разів Геракл робив людям добро, але зроду він ще не бачив таких щасливих облич, як у цього подружжя. Правда, через те. що Алкесту присвятили були підземним богам, вона мусила ще три дні мовчати. Але час той швидко минув, і Геракл, пливучи до Фракії, знав: щастя знов оселилося в Адметовім домі.

Подвиг дев’ятий: Іпполітин пояс

На далекому березі Гостинного моря жило дивовижне плем’я войовничих жінок — амазонок, що вело свій рід від самого Арея, грізного бога війни. Коли в амазонок народжувалися діти, то хлопчиків або убивали, або ростили з них прислужників, а дівчат змалечку навчали воєнної справи. Всі амазонки були дужі, витривалі і мужні в бою.

А найкращою з-поміж них була Іпполіта, і саме їй грізний Арей подарував пояс, ознаку царської влади.

Розголос про амазонок линув далеко по світу, досяг він нарешті й Мікен. І от дочці царя Еврісфея Адметі, що була жрицею Гери, заманулось оволодіти Іпполітиним поясом. «Чи не Гера її напоумила?» — подумав зловтішно Еврісфей. Адметі не довелося й просити свого батька: радий, що не треба сушити собі голови та й ночі не спати, мудруючи, яку б іще прикрість вигадати Гераклові, цар звелів герою негайно рушати в путь і, хоч би там що, здобути той пояс.

Для довгої небезпечної подорожі потрібні були вірні, хоробрі супутники. Та Геракл не журився: на його поклик уже звідусіль поспішали відважні мужі. Радо приймав їх герой, а коли на корабель ступив його родич, молодий афінський володар Тесей, Геракл весело крикнув:

— Рушаймо!

Подорож справді була важка, небезпечна і довга. Часто, приставши до якогось берега, вони мимоволі приймали нерівний бій, однак завжди виручала неймовірна Гераклова сила. Так проминули вони острів Парос, славний своїм благородним мармуром, так залишили позаду берег Місії та володіння бебриків, яке відтоді стало зватися Гераклеєю.

А потім ще довго-довго пливли, поки добулися, нарешті, до краю амазонок.

Там, де в Гостинне море впадає широка річка Термодон, вони побачили місто — столицю амазонок, таємничу Теміскіру, куди ще не насмілився пробратися жодний чужинець.

У місті відразу ж примітили корабель, і на берег вийшла сама Іпполіта, оточена юрбою цікавих жінок-войовниць. Усім кортіло дізнатися, звідки той корабель і з чим до них прибув — з війною чи з миром.

Геракл поспішив заспокоїти збройне жіноцтво. Він шанобливо розповів Іпполіті, хто вони й звідки та яка мирна мета їх сюди привела. Поки Геракл говорив, цариця не зводила з нього очей, вражена величною поставою героя, його вродою і майже дитячою щирістю. Відчуваючи дивну приязнь до чужинця, Іпполіта мовила:

— Гаразд, герою, я віддам тобі царський пояс!

Геракл і все його товариство зраділи, що не доведеться проливати кров через примху Еврісфеєвої дочки. Та й битися із жінками було б їм незвично і прикро. Швидко розклали вони не березі вогнище й узялися ладнати вечерю. Амазонки стали вертатися до міста, тільки Іпполіта не поспішала.

Та не судилося їм мирно перебути той вечір. Заздрісна Гера хутко злетіла з Олімпу до Теміскіри і, прибравши вигляду звичайної жінки, почала підбурювати амазонок.

— Чужинці захопили в полон Іпполіту, — кричала вона, бігаючи від одного будинку до іншого. — Її вб’ють, а тоді й нас повбивають. Смерть чужинцям!

Гері легко було підбурити амазонок. Завзяті войовниці скочили мерщій на коней та й помчали до берега, вимахуючи зброєю. Попереду мчала найголовніша у війську — Меланіппа, за нею красуня Антіопа та інші жінки. Наче буря налетіли вони на Гераклів табір, і скрутно стало мужам: довелося їм пішими битися з вершницями, та й було їх так мало — малесенький гурт проти цілого війська.

Але на чолі того гурту стояв Геракл, нездоланний, могутній. Він бився з найдужчими, найзавзятішими амазонками і всіх переміг. Ось упала одна, за нею друга, третя… Сама Меланіппа, знеможена в сутичці з Гераклом, здалася в полон, а красуню Антіопу заполонив звитяжний Тесей. Тоді амазонки стали завертати коней назад, і бій невдовзі скінчився.

Геракл спохмурнів: йому здалося, що все те зчинилося з підступного задуму Іпполіти, але підняти на неї меча він не міг. Іпполіта сама простягла йому царський пояс, і герой дозволив їй за те вивести з полону найголовнішу серед войовниць — Меланіппу.

А красуня Антіопа стала воєнною здобиччю Тесея, на щиру радість обом, — мабуть, до них уже всміхнулася Афродіта, богиня кохання.

А наступного ранку, тільки-но померхли на млистому небі зірки, Гераклів корабель вирушив назад, до Еллади.

Геракл у Лівії

На вимогу царя Еврісфея Геракл знову подався в далеку путь, але тепер уже на захід, туди, де щовечора сідає осяйний Геліос у зелені хвилі величезної ріки Океану. Ідучи на захід, герой довго блукав різними землями і врешті опинився у великій країні Лівії.

Володарював тут нездоланний велетень Антей, син бога моря Посейдона і Геї, богині землі. Геракл уже чув про Антея, чув про його надзвичайну силу і про те, що він негостинний і лихий до чужинців. Коли в його володіння заходив якийсь мандрівник, Антей викликав його на двобій, і ніхто не мав сили здолати господаря. Та Геракла це не лякало.

І от зійшлися двоє велетнів — Антей і Геракл. Обидва не поступалися один одному ні зростом, ані шириною рамен, ані пружністю м’язів. Прибулець тримав у руці свою улюблену палицю, а господар вирвав із корінням сосну і став вимахувати нею так, що аж вітер завихорився круг нього.

— Ану, підходь ближче, коли вже ти насмілився ступити на мою землю, — заволав Антей. — Хай я гляну, хто ти такий.

Завжди від тих слів чужинці сахались, але Геракл наблизився і спокійно сказав:

— Я — Геракл, а ти, певне, Антей, той, що ніколи не дотримує закону гостинності? Коли так, то я навчу тебе шанувати цей Зевсів закон.

На відповідь Антей тільки зареготав і, піднявши обома руками сосну, метнувся до Геракла, цілячись йому просто в голову. Але герой змахнув своєю палицею і одним страшним ударом розтрощив ту сосну на тріски.

З досади Антей аж затряс кулаками, схожими на дві каменюки. А справедливий Геракл відкинув убік свою палицю й крикнув:

— Нумо битися голіруч!

Довго, вперто змагалися велетні. Геракл не поспішав, прагнучи знесилити свого супротивника. Ось той аж гримнувся об землю, але, на превеликий