Ірен Віталіївна Роздобудько - Ліцей слухняних дружин

— Послухай, Алексе, — продовжував допитувати я. — А чи не простіше одружитися просто так, як це робилося раніше?

— Тобто? — не зрозумів він.

— Ну, познайомитись десь на вулиці, в інституті, на дискотеці, в метро, на відпочинку… Та будь-де! І дешевше вийде…

— Та ти що, не слухав мене?! — ледь не підскочив він. — Я ж казав, що це — ризик. Гаплик! Це ніби купувати кота в мішку! Ні, ні! Ти просто не уявляєш про що кажеш, бо — іноземець… Як би тобі пояснити…

Він замислився, а потім стукнув кулаком по столі, аж тарілка злетіла на підлогу:

— Ех, була б жива ця… ця моя дружина… Я б тобі показав на живому прикладі, як ти помиляєшся!

Присутні в залі озирнулися на нас, офіціанти кинулися підбирати скалки, охоронці за столиком напружились.

Алекс зробив широкий заспокійливий жест до зали, потім підніс палець до вуст.

Він був вже добряче накачаний тією «кривавою Мері».

Потягнувся до мене через стіл, взяв за краватку і трохи притягнув до себе.

Я не пручався.

— Старий… Вибач, що я так тебе називаю… — Він гикнув і довірливо зашепотів мені прямо в обличчя, обдаючи горілчаними парами та задушливим креветочним запахом: — Вони ж — дурні! Ти не уявляєш, які вони дурні… Вони, як… як… ну, як планктон… інфузорії… Одноклітинні! Але одна звивина у них працює добре: вони покірні і вдячні. Інші у них вилучають! Там таке виховання… О! Я перевіряв!

Все хотів на чомусь підловити, але — не вийшло. Можна ноги витирати — і не отримаєш жодного докору! Перекліпає очиськами — і знову посміхається, як нічого й не було! Це так цікаво! Шкода, що я не довів свої досліди до кінця. Але наступного разу — обов’язково!

— Ти знову збираєшся одружитись?

— Атож! — гордо сказав він. — Це затягує, не уявляєш як! Ми часом збираємося з хлоп’ятами і обговорюємо, хто що новенького для своєї вигадав, ділимось досвідом. Ржемо, аж кишки вилазять. Щоправда, вони часом дуже слабнуть, мруть, мов мухи… — Він вилаявся і знову налив собі чарку. — Тоді доводиться починати все спочатку. Але вже тоді, для постійних клієнтів, робиться знижка.

— А твоя дружина теж заслабла? — тихо запитав я.

Він спохмурнів і вмить ніби протверезів, сказав сухим спокійним голосом:

— У неї був спадковий психічний розлад. Вона вкоротила собі віку.

Він знову налив собі чарку, перехилив її і скомандував:

— Все. Набридло. Алес!

— Алес! — згодився я.

Я зрозумів, що продовжувати говорити про одне й те саме більше неможливо.

А про щось інше — не цікаво.

Він взагалі був мені нецікавий.

З його бутафорським будинком, портретами, посудом, сентиментом до манної кашки і «кривавої Мері», шпалерами, кіньми і нерухомістю. Якби він дізнався, що я не успішний іноземний документаліст і що не збираюся розповідати світові про його унікальну особистість, я б теж став йому байдужий. Хотілося встати і піти звідси, пославшись на якінебудь невідкладні справи. Але одна думка, крім розслідування, за яке я взявся, свердлила мій мозок: якщо він збирається поновлювати своє членство в цьому клубі заможних наречених, чи не опиниться колібрі Пат в його руках найближчим же часом!

Через цю думку я вирішив не спускати з нього очей. Навіть якщо на це доведеться витратити все своє подальше життя.

Я оглянув зал.

Помітив, що за столиком у кутку сиділи дві дівчини. На відміну від інших відвідувачів, столи яких вгиналися від наїдків, перед ними стояли дві філіжанки кави і по високому тістечку з кремом. Вони дуже повільно, боячись прискорити вживання цих надто дорогих страв, відсьорбували каву мікроскопічними ковтками.

Я посміхнувся, адже зрозумів: вони тут заради таких, як мій візаві — шукачки заможних чоловіків.

Не там шукаєте, подумав я у світлі всього почутого від Струтівського, вам, милі мої, прямий шлях до ліцею, де з вас зроблять такий собі «планктон» для «щасливого і заможного життя». Та чи захотіли б ви його, якщо б зараз чули нашу розмову?

Алекс простежив за моїм поглядом.

— Подобаються тьолки? От якраз про таких полювальниць на гаманці я і говорив. Гадають, що ми їх не розкусимо. Ги-ги.

Промовляючи це, він обернувся до дівчат, лагідно посміхнувся їм, здійняв чарку, приязно кивнувши їм головою.

У відповідь вони гордо знизали оголеними плечиками, перезирнулися, намагаючись зберегти незалежний вигляд.

— Бач, зраділи, хоч і придурюються! Ці теж дурні, - крізь зуби, продовжував говорити Алекс, не відводячи привітний погляд від подружок. — Але — по-своєму. Не розуміють, що кожному овочу — свій фрукт. Посудомийки стають дружинами олігархів лише в мильних операх і казках Шарля Перро!

З ними можна лише розважатися. І, до речі, непогано — задешево. Ресторан, каблучка, парочка компліментів… А вони губу розкатали… Умреш! Якість п’ять хвилин — і вони наші!

Ще тепленькі. Тобі яка більше подобається?

— Обидві нічого… — аби не мовчати, промовив я.

— Атож. Пішли до них!

Він підвівся.

Мені не лишалося нічого, як вирушити за ним.

Він підійшов до столика й одразу набув свого звичайного респектабельного вигляду, трохи уклонившись, запитав:

— Дозволите? — вказуючи очима на вільні місця навпроти.

Дівчата перезирнулись.

— Взагалі-то ми чекаємо на друзів, — невпевнено сказала білява.

— Ну так вважайте, що ви їх вже дочекалися! — засміявся Алекс, падаючи на крісло поруч із нею.

— Ми дійсно чекаємо на друзів, — впевненіше додала чорнява дівчина.

— Не зрозумів… — вередливим голосом промовив Апекс. — Ми вам що, не подобаємося? Ось він, — Алекс кивнув на мене, — іноземний журналіст, приїхав знімати про мене кіно. А я…

Він витяг з кишені по візитівці і підсунув їх під філіжанки з кавою. Дівчата скосили погляди на візитку. Чорнява підчепивши її нігтиком, відсунула до попільниці.

— Картина Рєпіна «Не ждалі»… — безбарвним тоном промовив Струтівський, байдуже підвівши очі до стелі.

Зітхнув…

А потім все сталося миттєво. Настільки миттєво, що я можу змалювати це трьома реченнями. А саме.

Раз — швидким і точним рухом Алекс взяв зі столу кремове тістечко і щосили вліпив його прямо в обличчя чорнявій дівчині.

Два… Тут я мало що пам’ятаю крім гарячого свинцевого струменю, що вдарив мені в голову і на рефлекторному рівні перемістився в кулак, котрий сам по собі полетів в пику Алекса Струтівського.

Три — натовп, ґвалт і — постріл охоронця навздогін «харлею», що мчав мене крізь ніч.

Було ще й «чотири» — відчуття глибокого задоволення.

Алес!

***

…Кішка Кицька скочила мені на коліна, щойно я примостився на дивані, щоб перевести подих. Підсмикнула мою руку своєю великою пухнастою головою, змусивши гладити, поткнулась до обличчя, обнюхуючи губи.

— Ага, — кивнув я, —