Володимир Григорович Рутковський - Джури козака Швайки

Вирвизуб ляснув себе по колінах.

- Гей, братчики, гарна людина до нас завітала! - загукав він. - Якби не вона, то, може, і Сирітки не було б! А якби не було Сирітки, то мене кістлява баба з косою вже давно забрала б до себе.

Потому Вирвизуб підозріло зиркнув на рудого Мацика й запитав:

- Слухайте, діду, а цей Мацик з Мусієм вам нічого дурного не набазікали? Не ображали вас?

- Та ні, - стримано відказав дід Кібчик. - Хлопці ніби сумирні.

- То не сердьтеся на них, коли що. Люті вони зараз. Треба полювати, а доводиться сидіти в дібровах, бусурмана вистежувати. Бо завелися, розумієте, всілякі тут Тишкевичі. Може, чули про такого?

- Як не чути. Заради нього оце й прибилися до тебе. Швайка порадив.

- О! Заради Пилипа зроблю все, що завгодно.

- Не кажи гоп… Ось це, - дід Кібчик виштовхнув Демка наперед, - мій онук. Та зв’язала його нечиста з тим іродом Тишкевичем. Повірило, дурне, що той ніби бореться з ординцями. От і робило, що той тільки скаже.

Обличчя у братчиків посуворішали.

- Чи це не той, що з ним їздив? - запитав Мацик.

- Він. Кажу ж, дурне, повірило…

Вирвизуб скрушно похитав головою.

- Тоді, діду, кепські справи у вашого онука. Висіти йому на осиці, не інакше. За грабунки і вбивство Верховодки та інших хлопців.

- Я нікого не вбивав, - заперечив Демко. - Я той… Тишкевич каже: я зараз побалакаю з ним і дам гроші за хутра. Ну, пішли вони у кущі, погомоніли, а тоді Тишкевич повертається і каже: все, розрахувався, тепер хутра наші. Ну, я й возив їх… А тепер осьо привіз назад.

Демко ляснув долонею по саквах і додав, аби було переконливіше:

- Дідо так наказали.

Вирвизуб у задумі заходився крутити вуса.

- Тут без вечері не розберешся, - нарешті вирішив він. - Це ж скільки років тобі?

- Шістнадцяте літо буде, - втрутився дід Кібчик.

- Зовсім ще мале, - зітхнув Вирвизуб.

- Еге ж, манюня та й годі, - зло посміхнувся рудий Мацик.

- Я б на твоєму місці менше шкірив зуби, - дорікнув йому Вирвизуб. - Коли вже тебе той Тишкевич злапав, мов куріпку, то що тоді казати про малого?

- Воно таки так, - знітився Мацик. - Тут, теє… і справді. Та з іншого боку…

- То ж бо й воно, що з іншого боку, - зауважив Вирвизуб. - Ти краще от що зроби: зганяй-но мерщій до Грека. Як він скаже, так тому й бути.

- Та це ж далеко, - завагався Мацик.

- Нітрохи не далеко. Сідай на коня - і гайда. Якраз на куліш і повернетеся.

І справді, повернувся Мацик зі смаглявим вусанем тоді, коли Вирвизубові братчики почали моститися навколо казана. У Грека було сердите обличчя. Ще б пак - саме пішла риба, а тут відривають від діла. Коли ж йому сказали, хто перед ним сидить, Грек зопалу схопив поліняку і заніс її над Демковою головою. І якби не Вирвизуб, недовго, мабуть, лишилося б жити Дурній Силі. Ватажок братчиків устиг перехопити Грекову руку й сказав:

- Зачекай, це завжди встигнеш зробити. Спочатку давай вислухаємо, що він скаже, а тоді вже вчиниш, як душа велить.

Коли Демко, затинаючись, довів свою невеселу розповідь до кінця, Грекова злість почала потроху вщухати. А коли Грек побачив своє хутро, то й зовсім заспокоївся. Перерахував шкірки й сказав:

- По мені, хай живе та пасеться. От тільки не завадило б з нього зняти штани та пройтися дубцем по тому місцю, яким він думав до цього.

Дід Кібчик обережно кахикнув.

- Та в нього, там, власне, живого місця не лишилося. Швайка мого дурня так віддухопелив, що всю дорогу біг пішки за конями.

- А й справді, - зареготав раптом рудий Мацик. - А я все гадаю, чого це він боїться сідати на землю?

- У Швайки рука важка, - сказав Вирвизуб. - Після нього нам нема чого робити.

- Тоді нехай живе, як хоче, - махнув Грек рукою. Потому завдав в’язанку хутра на плече і подався до своєї ватаги. Навіть на куліш залишитися не побажав.

Зазбирався і дід Кібчик. Він вирішив шукати своїх, воронівських.

- Навіщо вам їх шукати? - розрадив його Вирвизуб. - Вони й так завтра сюди припливуть. Рибу разом ловитимемо. Бо ж мої хлопці, бачте, сухопутні, а ваші на Сулі та Дніпрі повиростали.

Дід Кібчик не заперечував. Незабаром він уже тихенько похропував під кущем неподалік від багаття. Демко Дурна Сила, крекчучи, мостився біля нього. Спина йому й досі боліла. Проте на душі було світло й радісно. Він лежав на животі, дивився на посріблену місяцем дніпровську заплаву і думав про те, як було б добре, аби вони з дідом лишилися тут на все життя.

КОЗАЦЬКІ РОЗМОВИ

Дід Кібчик прокинувся раніше за інших. Ще й не світало, а він вже підкидав гіллячки до багаття. А коли посвітлішало, заходився розглядати неводи. Щось йому в них не подобалося, бо дід Кібчик час від часу бурчав:

- А руки б йому задом наперед поставити…

З-під сіряків почали визирати заспані обличчя вирвизубових братчиків. Сам Вирвизуб голосно позіхнув, закинув подалі якусь костомаху, що йому приніс турботливий Сирітка, і поцікавився:

- А чом це ви, діду, ще й молитви не прочитали, а вже лаятися почали?

- Та як же тут мовчати? Хіба так плетуть сіті? І яким місцем воно думало, коли таке робило?

Братчики зареготали.

- Чуєш, Мацику, як дід твою роботу нахвалює?

Мацик винувато розвів руками.

- Та я ж, діду, тільки раз і бачив, як це робиться, - сказав він. - У наших місцях і річки путящої немає.

- Воно й видно, - буркнув дід Кібчик. - Слухайте, хлопці, а у вас тут знайдеться, з чого плести?

- Та трохи захопили, - відгукнувся Мацик і крутнувся до куреня. - Ось таке підійде?

Дід Кібчик прискіпливо оглянув начиння.

- Курячою лапою верчено, - зробив висновок. - Проте спробуємо. Я, хлопці, хотів би дарунок вам зробити, перш ніж покинути вас. За те, що пожаліли мого малого дурня.

Дід Кібчик був людиною з гонором і не міг просто так сказати, що йому ой як не хочеться подаватися звідсіля. А чому так трапилося - і сам не знав. Чи то нові знайомі припали до душі, чи тому, що не було куди більше податися. А можливо, тиша й безмірна гладінь могутньої ріки нагадували