Галина Костянтинівна Вдовіченко - Бора

б у дитячу долоньку, вони були позбавлені надмірної деталізації, але одразу було зрозуміло, що це — ховрашок, це — борсучок, а це — білка. Він різав їх з бруска, вишикував у ряд. А Божка запевняла, що якби він захотів, міг би жити з того.

— Я просто впевнена у цьому, — присьорбувала вона чай на кухні. — Його іграшки мали б неабиякий попит.

— Звідки ти знаєш? — не сприймала її заяви на віру Бора.

— А Інтернет на що? Усі ці сайти та форуми? Я там частий гість! — Божка торкається пальцем довгого саморобного кульчика у вусі — пластиковий прямокутник із силуетом кота, хитнувшись, повертається на місце. — Я роздивилась там, що й до чого і хто що виставляє на продаж. У нашого Гордія іграшки особливі, їх немовлятам купуватимуть, аж гай гудітиме, тим, у кого зуби лізуть. Натуральне дерево, не якась там хімія. І ви, Боро, швидше пишіть, я вже знаю, куди ми вашу книжку пропонуватимемо. Ви ж у цьому, я думаю, вибачте, нуль. Але вам воно й не треба. Ви пишіть.

Вночі за ноутбуком Бора чула, як Гордій гарчить. Ледь чутно. У подушку… В домі не було ані краплі спиртного. Для того, аби його здобути, треба було вийти за хвіртку, і Гордій кілька разів до неї підходив, навіть брався за край, але, вчепившись у решітку, в міцно пригвинчену табличку «Об’єкт перебуває під охороною агентства „Гордіїв вузол“», стояв там кілька хвилин і повертав назад, у свою кімнату.

Лідія вже третій день не вибиралася до Львова зі Стрия, у них там утворився лазарет — усі грипували. Божка теж не приходила — батьки приїхали і знову пакували наплечники, аби летіти вже у протилежному напрямку.

Одного ранку Бора спустилась на кухню — ще й темно було за вікном — намагаючись ступати нечутно, аби нікого не розбудити.

За столом сидів Гордій, пив чай з горнятка з півнем та куркою. На сусідньому кріслі лежав, скрутившись, Кіцмань. Його тарілка була чистою, Гордій вже встиг його погодувати.

Бора провела рукою по ґудзиках халата, мовчки взяла керамічну чашку, налила заварки, додала гарячої води й сіла навпроти.

Гордій теж мовчав.

Мовчав і дивився на Бору. В його погляді вже не було тої лякаючої байдужої відстороненості, з якою він проходив під вікном у своїй дурнуватій синій шапці. Він повертався до того Гордія, якого вона знала. Він глибоко пірнув і довго-довго тримався під водою, а їй залишалось, затамувавши дух, із завмиранням серця спостерігати з берега за поверхнею ставка — коли ж нарешті голова пірнальника покажеться над мертвою поверхнею.

Пили чай мовчки, і мовчання об’єднувало їх.

— Моя робота? — нарешті озвався Гордій, показавши поглядом на її руки у плямах зеленки.

— Ні, це Кіцмань. Звар’ював, тварюка.

Гордій видихнув іронічно-гірким «хм»:

— Я відроблю. Куплю тобі морозива, скільки скажеш.

— Я не їм морозива.

— Чому?

— По-перше, не люблю… А по-друге, вже немає значення після такого «по-перше».

— Ніколи не зустрічав жінки, яка не любить морозива, — знову хмикнув Гордій. — Давай ще чаю зроблю. Хочеш? В рахунок майбутнього відробляння.

— …Одного разу, — сказала Бора, подаючи йому свою порожню чашку, — це було давно, я об’їлася морозивом і після цього дістала до нього стійку відразу. А потім відраза перетворилась на байдужість. Хапнувши через край, ризикуєш радикально змінити смаки.

— У деяких випадках тільки на це й залишається сподіватись.

— Зараз, — сказала Бора, і зникла за дверима. — Дивися, — сказала, повернувшись за декілька хвилин, — дивися, що знайшла, — вона розгорнула енциклопедію: — Ось так виглядав Гордіїв вузол, бачиш? Ось він. Кінців не знайдеш. А чому? Бо це не просто вузол; насправді це символ єдності усього сущого. Так у житті усе скручується разом, що годі розібратись, де початок, де кінець і як з того виплутатись.

Гордій мовчав, просто слухав.

— Був ще один спосіб розв’язання цієї загадки, — не зупинялася Бора. — Більшість істориків, письменників згадують цю легенду так: Олександр Македонський підкорив столицю Фригії, увійшов до храму, придивився до прославленого вузла на ярмі селянської фіри, вихопив меча та одним ударом розрубав вузол. Так?.. Але був один свідок, якого майже ніхто не згадує. За його свідченням Олександр Македонський не рубав вузла. Уяви, Гордію! Не рубав. Він вивільнив ярмо — просто витяг з вузла кілок, яким кріпився яремний пасок.

— І що з того? — Гордій пробує усміхнутися.

— Усі ми вміємо зав’язати так, що не знати, як з того виплутатися. Але одні ще більше заплутуються. Інші рубають вузол. А ще інші знаходять кілок.

— Хм! То що ти хочеш сказати? Шукай кілок, Гордію?

— Нічого більше, я вже сказала.

— Шукай кілок, — сам до себе повторює Гордій.

Вони розмовляють дуже довго. Іван Іванович не заважає. Встав — зазирнув було до кухні: «Я у саду» — і нема його упродовж години, без кави, без чаю, без сніданку. Аж поки Лідія не приїхала.

— Що з тобою? — затримує Лідія погляд на Гордієві. — Що сталося?

— Хворів.

Бора ловить себе на тому, що намагається помітити щось особливе у їхній розмові, у поглядах, якими вони обмінюються, в інтонаціях. Щось має підтвердити її думку, яка не виходить з голови після тієї ночі, коли рипнули двері у кімнаті Гордія і силует Лідії ковзнув поруч. Вони добре приховують свою таємницю, Бора нічого особливого не помічає. Лише енергійну готовність Лідії керувати ситуацією та іронічну манеру Гордія не сприймати Лідії у цій ролі.

Він так нічого й не розповів їй про той вечір, коли мало не помер.

І Бора не поділилась з подругою тим, що сталося. Можливо, тому, що побачила — він не хотів про це розповідати.

Це був перший за тиждень вечір, коли вони знову зібралися разом. Лідія залишалась до завтра, Божка довго не знімала дивної шапочки-хатинки з виплетеним на чолі віконечком — вже йду, мовляв, вже йду, аж нарешті стягнула її з голови — залишилась.

Де він працював? — намагається згадати Бора. Звідки пішов? Одного разу обмовився — здається, коли лагодив кран на кухні — що був топ-менеджером у рекламному агентстві. Так, справді, і Лідія казала про це у кав’ярні. Він ще порадив назвати роман «Роба». Бора «Роба». Піар-менеджером був. Стовідсотково. Але ж про це йому розмовляти нецікаво. А цікаво про птахів, які за п’ять хвилин до перших сутінків летять над будинком тривожними зграями; про те, що Альма розуміє людську мову, а ще більше — інтонації, навіть краще розуміє, аніж людина. Це йому важливо та цікаво, а що з ним буде