Галина Василівна Москалець - Слуга з Добромиля

— Для того діла, що я роблю, як умію, є один пан. Закон, — відказав поважно Савка. — Ваша милість служить Купцеві з Добромиля. а я — слуга Закону. А отой, кого я маю завтра скарати на горло, очевидно, Слуга Божий, хоч його називають і єретиком.

— Значить, я вгадав…Немала, мабуть, його провина. Просив мене Купець з Перемишля стрітися із засудженим. Як можна се зробити тихо і пристійно? Що на се каже Закон?

— Тяжко відповісти. Були б ви, пане, священиком…Та біда в тому, що того чоловіка стережуть не лише ратні люди, а й духовні особи, два ченці з Лаврова. Не велено до нього нікого пускати.

— Мені треба.І Старшому треба. Хіба ти не знаєш, Савко, що звичай важніший за закон?

— Про який се звичай ваша милість мовить? — хитро примружився кат.

— Про ваш!

— Якби ви так не спішили, я б і до цього дійшов. Тільки щось не втямлю, чим може бути цікавий той ченчик. Він точно не опир.

— Наше діло маленьке, — відрізав я. — Як на своє ремесло, ти надто балакучий!

Отак я присадив його, і Савка, вбравшись у міщанську одіж, повів мене до міської темниці.

— Завтра тут буде більше люду. Значно більше, — зауважив кат.

— Еге ж, будеш хизуватися перед добромильськими молодицями!

Коло дверей стовбичило двоє вартових, а збоку на сонечку грілося двоє ченців, ні старих, ні молодих. Перебирали вервиці й спідлоба зиркали на перехожих.

— Можеш, іти, — сказав я Савці. — Завтра пришлю тобі вина.

Я знав, що той любить напиватися після екзекуції у себе вдома. А тоді підійшов до ченців і почав розпитувати, як там у Лаврові, чи живий ще брат Самуїл, чи помогло йому те зілля, що я надіслав зимою, почувши про його хворобу. А тоді, коли вони розговорились, перевів мову на Мирона, що тепер не видавалося вже їм дивним. Дуже швидко я відчув, що в тих людях немає злоби, бо вони такі самі слуги, як і я, а слуга зі слугою порозуміється швидше, ніж пан з паном. А більше нічого того дня я не хотів знати.

Я повернувся додому, бо чогось мені стало тоскно на душі.Йти такого світлого весняного дня до темниці й дивитися на чоловіка, приреченого на смерть, як на якого дикого звіра, — ні, для мене то було б занадто. Тим більше, коли є інший спосіб.

Я прийшов уночі, взявши з собою наїдків і пару пляшок доброго токаю. Пройти непомітним — для мене суща дрібниця. Мирон Многогрішний був прив’язаний за руки й ноги грубими ланцами і справляв таке прикре враження своїм становиськом, що я спитав його просто:

— Хочеш звідси вийти?

Але той не був опирем, а звичайним собі чоловіком, вкрай замученим і зломленим, і тому очі його дико зблиснули й він тричі перехрестився, а тоді сплюнув у мій бік. На се я відповів спокійно, ставлячи кошик на мерзенну долівку:

— Хрест мені не шкодить. Я — слуга не Антихриста, а Купця з Добромиля.

— То він послав тебе?

— Може, й він. То кажеш, не хочеш вийти?

— Ні, не хочу. Мені й так увесь світ — в’язниця, бо в нім править Антихрист.

— А от мені сей світ видається не таким поганим, — зауважив я. — Весна надворі.Скоро стане зовсім тепло. Давай, зніму з тебе ланци й повечеряємо разом. Христос теж не відмовлявся від їжі й вина…

— Добре, — раптом згодився Мирон, — чому б перед смертю не випити й закусити.

Дивний се був чоловік. Щойно дивився на мене скаженими очима й бряжчав ланцюгами, та враз злагіднів, як ягня. Небезпечні такі люди.

Я зняв з нього ланцюги відомим мені способом і Мирон почав розтирати затерплі руки й ноги. Очевидно, бідаці трохи помутніло в голові, і він вирішив, що це — сон, бо навіть почав усміхатись. Ми почали їсти й пити у цьому ганебному для людської істоти місці, хоча мені траплялось бачити далеко гірші темниці, як ота яма, де сидів воєвода і господар Влад Цепеш., окаянний мучитель. Роман Мстиславович теж був катюга, яких світ не бачив: закопував галицьких лицарів живцем у землю, садовив на палю, і витратив усю жорстокість свойого роду, бо ні Данило, ні Василько, сини його, ні онук Лев не вдалися у нього.І в такі криваві руки, до того ж підступні, втрапив мій пан, Купець з Добромиля. Лиш одне добре, що сини мстяться, а не слуги, бо я б не зніс такої покути. Я дивився на Мирона, якому тяжко було кусати хліб, бо якась наволоч добряче познущалась над безоружним ченцем, і думав, що ж то має відчувати звичайний чоловік, знаючи годину своєї смерті.І мабуть, у мене змінився вираз обличчя, бо нещасний перестав їсти й сказав:

— Когось ти мені нагадуєш, та не згадаю кого…

— Я всім когось нагадую, бо вгадую бажання людини, чиї думки горнуться до іншої людини. Я нагадую чоловіка, старого вже, котрий розповів тобі про Князя світу сього, і з того все почалося. Себто, твої нещастя.

— Як ти се робиш? — спитав Мирон, як питав колись князь Лев: з якоюсь дитячою цікавістю у змучених життям очах.

— Я ж Слуга з Добромиля, котрий навчився вгадувати чужі бажання, і притлумлювати власні.

— А ти можеш його сюди привести?

Він таки думав, що се йому сниться.

— Ти — не мій пан. Якби мені повелів се Купець з Добромиля, то я витяг би того старого з тамтого світу, хоч досі не робив такого. Так що вибачай. Можу привести тобі молоду гарну жінку, котра б збудила в тобі втіху до життя, і була б для тебе одночасно жоною, матір’ю і сестрою. Але бачу по тобі, що тоді твоє серце наповнилось би превеликим жалем, і ти не зміг би гідно прийняти смерть. Як слуга, я розумію іншого слугу. Ти усього лиш хотів догодити своєму панові, котрого сам вибрав.

— Може, ти ще й розповіси мою історію? — вколов мене Мирон.

— Я не знаю нічого про чуже життя, — розвів я руками. — Се — таємниця кожного.

— Але Бог, хіба Бог не знає все?

— Відки мені, малій нерозумній істоті, знати, що Він знає?

- І то правда, — похнюпився Мирон. Обхопив руками коліна і жвавість його згасла. Мабуть, подумав про те, що відкриється перед ним, коли душа покине тіло.

— Слухай, — раптом озвався він, — якби я дожив до старості, то попросив би когось списати мою історію на папері.Дякувати Богу, що він з’явився. Але, може, ти колись спишеш…

— Цього не