Василь Андрійович Базів - Хрест: постбіблійний детектив

– По-перше, якщо ви думаєте, що я в нього вливав, то ви помиляєтесь. Якщо член ЦК КПРС хоче випити, то чи можу я, маленький заввідділу агітації і пропаганди маленького райкому комсомолу, дозволити собі не дати йому випити, Тімофєй Тімофєєвіч? А взагалі це є ваша наука. Приймать гостей на всю широту нашої відкритої душі.

– Шо ж ти умнічаєш, засранєц? Ти шо надєлав? Я тебе в порошок зітру. Старші тобі довірили товариша з Москви, а ти шо з ним зробив? Ти, Тімофєй, тоже будеш відповідать. Це ти пішов на поводу в етого екстреміста, – рвав і метав найвищий т у т начальник Яцків. – Завтра же собери бюро й ісключи його з члєнов КПСС. Поняв? – зарепетував він, аж стіни задрижали.

І раптом з-під столу долинуло:

– Молчать, чинуши окаянные! Не трогать моего брата! – Це академік зібрався на останній силі й на мить повернув собі дар мови.

– Шо він сказав? – примружився «бдітєльний» Тропченко. – Це який-такий брат?

Академік знову впав на стіл і солодко захропів. Паша приклав палець до рота і дав знак секретарям іти до іншої кімнати й не заважати членові ЦК спати. Ті не могли не послухатися.

– Так шо за брат, Паша?

– Не знаєте що? Усі люди – браття. Воно завжди при чарчині відбувається таке братання. Хіба ви не знаєте? Ну, сподобався я йому, то що тут поганого? Кому від того погано, що в нього залишаться гарні враження від нашої області й від нашого району? Він, до речі, за столом дуже хвалив вас, Микола Петрович, і вас, Тімофєй Тімофєєвіч.

Коли Тропченко приїхав працювати в район, до нього почали звертатися як належить, а він як накинеться на заврайвно:

– Ти шо моє ім’я іскажаєш?

– Та так має бути згідно з правописом, Тимофію Тимофійовичу.

– Повинно буть согласно, як мене мать назвала і всю жизнь звала. Не люблю я етот хохляцький говор. Зовіть мене Тімофєй Тімофєєвіч.

Так і зовуть.

– А, в етом смислє… А я подумав…Чого це він… Ну ладно. Випив чоловік малость. А чого це ти начальство не вгощаєш? Чи ти тільки москвичів признаєш?

– За нами не заржавіє! – зрадів Паша розрядці обстановки та налив секретарям гранчаки, що їх вони дружно й без пауз перехилили, ще й не раз.

Було вже по півночі. Вирішили, що хай уже член ЦК спить собі в селі. Чого його тарабанить у райцентр?

– А утро вєчера мудренєє, – обіймав на прощання Пашу керівник району, задоволений, що все добре, що добре закінчується.

А вранці Паша вже без розминки повів братську розмову:

– Давай, Веня, решим, как нам дальше жить.

– Да, жизнь новая началась. Но я очень рад, брат, – Цукерман продовжував обіймати Цукермана. В миру, виходить, Харкавого.

– Ты, брат, старший, тебе и решать. Но я всю ночь думал. Обнародуем мы нашу новость, да? И что дальше? Бомба. Ты человек всемирно известный, а я вот маленький райкомовец.

– Ну и что? Ты не маленький, ты большой человек, потому что ты – мой брат.

– Это верно. Но ты видишь, какая жизнь. Ты особенно талантлив. Гений. С тобой они вынуждены считаться. А я? Что я? Евреев у нас в райкоме и обкоме нет. Ты знаешь, какая теперь национальная политика. Преследуют они наш народ. Я горжусь своим происхождением, потому что я принадлежу к богоизбранной иудейской нации, но мы, люди, прагматичны. Поэтому в условиях гонения мне лучше будет осуществлять эту избранность, не открывая карт. Ты ведь по научной линии пошел. Проблем у тебя нет. Талант система ценить умеет. А я – по партийно-комсомольской. Талант здесь ни при чем.

Талант здесь не нужен. И здесь строго-настрого – евреев не брать. А я ведь не собираюсь в диссиденты. Мне в Израиль не надо. Мне здесь хорошо. Мне капитализм отвратителен. Он мой враг. Я буду строить коммунизм, как завещал еще один наш гениальный брат, товарищ Карл Маркс.

– Да, ты прав, – Веніамін Абрамович уважно слухав тривалу й логічну тираду брата. Усе, що той говорив, була, хоч і гірка, але правда. – Поэтому и принято двигать наверх славянских зятьев.

– Вот я и говорю. Сейчас наш брат, чтобы выше подняться над гоями и больше пользы принести собратьям, пытается скрыть свое еврейское происхождение, а я вот начну его показывать. На 30-м году жизни.

– Смотрю я на тебя, какой ты все-таки умный парень. Далеко смотрящий и еще дальше видящий. Ну и как же ты можешь не быть моим братом? Как можешь ты быть не евреем? – чомусь був і надалі веселим та радісним академік, хоча розмова велася не з легких. – Но, в самом деле, нет действительно никаких резонов открывать карты. Ни мне, ни тебе, ни нашему народу в целом от этого не будет пользы. Оставайся ты, как есть, хохлом, брат. Ломай свои кресты, а я буду двигать тебя наверх. А ты потом оттуда будешь помогать нашим братьям и сестрам. Идет?

– По рукам, брат. Ты вспомнил про кресты, и я вот о чем подумал. Иногда так себе размышляю на досуге: почему у меня такая ненависть, как ни у кого другого, к этим самым крестам? К этому самому Богу? Его нет, а я Его ненавижу. Как-то так или не так получается. И вот теперь все понятно. В моих жилах течет кровь иудея. И мои предки распяли этого самозванца. Мои единокровные предки. Вот почему кровь заставляет меня распинать Его снова и снова.

Він стискав кулаки від своєї рішучості не зупинятися на досягнутому, а Веня просто милувався ним, бо то таки неабияка удача в житті, коли в тебе раптом з’являється на сороковому році життя справжній брат. І по крові, і по духу!

Це був бунт. Мовчазний і нещадний, як вічність чистоти аркуша паперу. Самоплатов відчував, як у ньому пробуджується звір, який, проливши море невинної крові, уже спочивав собі спокійно на союзній пенсії заслуженого ветерана НКВД-КГБ. На його руках – ціла хрестоматія спецслужбівського кілерства. І зараз він був готовий зірвати в повітря цей спортзал із новоявленими бандерівськими спартанцями. Але за що? За цей безневинний чистий аркуш зі шкільного зошита в клітинку? Він би їх зараз усіх засадив у клітку свого дітища – ГУЛАГу, але за що?

Найважчою для ката є невидимість злочину, бо вона дратує його поза межі ненависті, на яку тільки здатна найжорстокіша із живих істот – істота на двох ногах. Він – ас світової енциклопедії спецоперацій із фізичних ліквідацій ворога. А ворог –