Андрій Юрійович Курков - Лагідний янгол смерті

Я глибоко вдихнув, перевів увагу на те, що можна побачити очима. Знову почав осипати ребром долоні пісок із внутрішньої стінки ямки. І раптом пролунав крик Галі. Я озирнувся. Петро вже сідав біля неї навпочіпки, а сама Галя тримала щось у руках, на здвоєних долонях.

Наблизившись, я теж присів поруч. Придивлявся до дивного чорного предмета, що викликав у мене певні невиразні асоціації, й намагався співвіднести ці асоціації зі словами. Шукав назву.

— Так то ж!.. — здивовано протягнув Петро, доторкаючись до предмета вказівним пальцем правої руки. — То ж...

Я вже й сам здогадався, що це, — то була окрема мумія відсутнього члена великої мумії.

— Теж цинамоном пахне! — майже прошепотіла Галя, все ще під владою першого подиву.

Вона тримала знахідку перед обличчям і, наче для ще більшої певності, й далі її нюхала.

— Віднеси туди! — показав Петро поглядом на мумію, яка лежала поза нашими спинами.

Галя повільно, наче знехотя, підвелася з колін, струсила з джинсів налиплий пісок і віднесла маленьку мумію до великої, поклала її поруч. Потім повернулася на своє місце й продовжила пошуки.

Петро викурив люльку й теж повернувся до лопати. А я, коли підходив до свого краю ями, окинув поглядом нерівну лінію близького обрію та ясно побачив, як грань між видимим і невидимим перетинає щось схоже на верблюда. Так, сумнівів не було, у межі нашого обрію увійшов верблюд, а поруч із ним виднілася маленька фігурка людини. Через плавкість гарячого пустельного повітря важко було визначити відстань, яка нас розділяла. Але вона зменшувалася. Я вже розрізняв, що верблюд був нав’ючений. Я озирнувся, щоб перевірити, чи помітив верблюда Петро. Але Петро длубався у піску. Міркуючи, гукнути його чи ні, я подивився у протилежний бік горизонту, за яким, звідси не видимий, ховався каспійський берег. У найвіддаленішій доступній для ока точці обрію праворуч від Петра теж щось рухалося — поступово я розрізнив удалині фігурку людини.

«Щось забагато для проклятого місця», — подумав я.

Але були ці мандрівники ще далеко, тому цілковитої певності щодо мети їхньої подорожі я не мав. Усе ж таки поруч місто, ось вони й ідуть або звідти, або туди...

Тож я вирішив не відривати Петра, промовчав і повернувся до свого робочого місця.

За годину я згадав про мандрівників, один із яких був із верблюдом. Звівся на ноги й роззирнувся. Я побачив їх обох. Людина з верблюдом наближалася, і залишалося їй до нас не більше півкілометра. Приблизно така ж відстань віддаляла нас і від самотнього перехожого, який ішов, очевидячки, з морського берега. Я придивився уважніше й помітив, що мандрівник несе рюкзак, а одягнутий у синій спортивний костюм. І тут, наче повітря на мить стало прозорішим, я упізнав цю людину. До нас наближався полковник Тараненко. Мовчати за таких обставин більш не мало сенсу.

— Полковник повертається! — сказав я, а коли Петро звівся на ноги, вказав йому і на людину з верблюдом. Верблюд Петра, як і мене, надто не зацікавив. А от наближення полковника Тараненка викликало в нього в голові прискорений рух думки.

— Казав я, що запетлювати його варт було, — прошепотів він і одразу ж, уже іншим, м'якшим голосом, сам собі заперечив: — Ні, позаяк він би помер без води...

Петро розвів руками і з жалем сіпнув головою. Потім повернувся до мене.

— То що робити? — запитав він. Я знизав плечима.

— Ну, не вибачатися ж нам за те, що ми його в космос послали! — додав я за хвилину.

47

Що ближче підходили до нас із двох боків двійко людей, одна з яких простувала у супроводі нав'юченого верблюда, напруга в мені зростала. Ми стояли нерухомо. Обличчя Петра виказувало зосереджену твердість, Галя мала розгублений вигляд. Вона немовби не знала, що робити з руками, — то піднімала їх до обличчя, то опускала й намагалася витерти об джинси.

Час уповільнився, наче небесний кіномеханік навмисно розтягував цей епізод.

Тепер мене вже хвилював і другий мандрівник, той, який ішов із верблюдом. Геометрично ми опинилися в самому центрі умовної прямої лінії, яку можна було провести між полковником і незнайомцем із верблюдом. Я раптом подумав, що все це — проста випадковість. Тобто наше перебування на шляху цих двох. І якщо ми відійдемо на якийсь час убік, то полковник із кочівником зустрінуться або, якщо зустрічатися вони не збиралися, то пройдуть один повз іншого й далі торуватимуть кожен свій шлях.

Але логіка наполегливо підказувала, що полковник іде саме до нас, бо саме нам він має що сказати. А ось наближення кочівника і справді випадкове, але наслідки цієї випадковості поки що не відомі. Я можу здогадатися, чого очікувати від полковника. Навіть коли маєш на оці абстрактного полковника — легко уявити собі його дії. А ось чого чекати від кочівника, і з чого я взяв, що він — кочівник? Тільки тому, що він іде з нав'юченим верблюдом?

А сонце вже поповзло вбік, залишило своє місце в зеніті, і якщо зовсім недавно я був людиною без тіні, сидів навпочіпки та осипав пісок із внутрішнього краю ями, то тепер я володів маленькою тінню, що притулилася біля моїх ніг. Час рухався в уповільненому темпі, але сонце не зраджувало своєму розпорядку, і я подумав, що єдиний годинник, який зараз показав би правильний час, — сонячний. І раптом відчув себе стрілкою сонячного годинника. Бути стрілкою — певно, найвище годинникове звання, адже стрілка сонячного годинника нерухома, і це навколо неї обертається час.

Ось уже можна розрізнити вираз обличчя полковника Тараненка. Він був кам'яний, як у пам'ятника роботи Кавалерідзе. Зуби зціплені, вилиці напружені. У самому русі полковника відчувалася погроза, а тут я ще й помітив у його руці пістолет.

— Петре, він озброєний! — неголосно промовив я.

Петро кивнув, не обертаючись.

Метрів за двадцять від нас полковник зупинився, скинув під ноги рюкзак, розвів плечі та зробив кілька кругових рухів зігнутими в ліктях руками — розім'яв затерплі суглоби.

— Ну шо! — гукнув він. — Думали, шо втекли?

Ми мовчали.

— Накачали мене чимось і гадали, шо все! Шо більше мене живим не побачите?! Га? Ану, руки вверх!

Він спрямував пістолет на мене, потім перевів погляд і цівку на Петра. Було видно, як тремтить його витягнута рука, як пістолет увесь час намагається «лягти» на бік