Микола Петрович Трублаїні - Глибинний шлях

був, поскидали шоломи. Серед них я відразу впізнав Ліду. Біля неї стояв Догадов. Очевидно, новоявлений палеонтолог встиг уже сам з нею познайомитися і, мабуть, так радів з цього, що забув про кістки своїх допотопних тварин. Упізнав я також і кількох інженерів та хіміків, яких бачив у лабораторії новітніх сплавів. Більшість же присутніх я не знав.

Догадов миттю підбіг до електровоза і привітався з Кротовим. Ні мене, ні професора, ні Тараса він не впізнав. Ми добре були замасковані шахтарським одягом та шоломами.

— Товаришу Кротов! — гукнув він до інженера. — Я знайшов однодумців, які вважають за варварство те, що ви не даєте мені можливості вибрати кістяк бронтозавра… А від Макухи ви нічого ще не одержали?

— Слухайте, Догадов, — спокійно, тоном, який свідчив про те, що палеонтолог даремно тратить свої сили на вмовляння, сказав Кротов, — у вас є ще три години. Якщо ви будете коло своїх кісток, а не тут, ви встигнете витягти їх усі.

— Мені треба на це два дні!

— Нічого, на жаль, не можу зробити, — розвів руками Кротов. — Я не маю ніякого права заради кісток затримувати перебіг будівництва хоча б на хвилину. Навіть коли б то були кістки самого Адама.

— Але ж це має величезне значення для науки! — підтримала Догадова Ліда.

— Ех, люба моя, — засміявся інженер, — його наука зараз мало мене обходить… От коли б справа торкалася вашої науки, — ну, тоді, може, я й погодився б затримати наше будівництво.

Товариші Ліди розсміялися теж. їм, мабуть, подобався практицизм Кротова.

— Крім того, — додав інженер, — якщо наш вельмишановний палеонтолог так цікавиться своєю наукою, то хай скористається останніми годинами, а не… вербує собі тут союзниць та союзників.

Тепер зареготали всі. Навіть Ліда не втрималась од сміху.

Догадов належав до людей, які по слово ніколи до кишені не лазять. Він розпочав суперечку. Поки він наскакував на Кротова, ми втрьох підійшли до Ліди й потиснули їй руку. Та вона не впізнавала нас, — здивовано спитала:

— Ви, товариші, чи не з палеонтологічного музею?

Тут ми поспішили скинути з себе набридлі вже нам шоломи.

— А-а!.. — зраділа нам Ліда.

Ми поздоровкалися з усіма знайомими та незнайомими.

— Як мій палеонтолог? — спитав я Ліду.

— Догадов? — перепитала вона. — Та наче нічого… Тільки боюсь, що надто запального прихильника здобула… Ви надовго сюди?

— На кілька днів. А ви?

— Мабуть, поки завод не пустимо.

Догадов, побачивши мене, кинувся тиснути мені руку та домагатися, щоб я захистив його від утисків Кротова.

Ще не встиг я визначити своєї позиції в цій справі, як Кротов, похапцем махнувши нам рукою, сказав, що наприкінці дня сподівається з нами ще зустрітися, і поїхав кудись на електровозі, покинувши нас у штольні.

Аркадій Михайлович з Тарасом пішли оглядати місця для підземних посадок.

Працівники лабораторії металів зайнялися своїми справами.

Лише я зостався без діла. Тим-то я дуже зрадів, коли Догадов запропонував мені глянути на кістки надзвичайного звіра.

— Яка хороша дівчина, ця Ліда, — сказав він мені дорогою.

Я йшов слідом за ним. Мені щось не захотілося відповідати йому на цю фразу.

Раптом я почув ззаду себе легкий шум. Я оглянувся й побачив Тараса. Мене здивувало його насуплене обличчя й похмурий погляд, яким він нас проводжав.

Кому ж адресувався цей погляд?

14. СУД

На сесію Наукової ради мене викликав телеграмою Черняк.

Треба було негайно вирушати літаком. Разом зо мною летів Кротов. Він одержав радіограму від Макаренка, який пропонував йому негайно прибути до Іркутська, щоб поінформувати Раду про роботу на його дільниці…

Мене охопило хвилювання, коли я ввійшов до невеликої круглої зали, де мало відбутися засідання. Вигідні крісла півколом стояли проти стола президії й невеличкої трибуни для доповідача. За маленьким столиком між тією трибуною і місцем головуючого вже розмістилися стенографістки і енергійно застругували свої олівці.

До початку засідання лишалося ще з півгодини. Отже, в мене було досить часу, щоб розглядіти людей, які один за одним входили до зали. Складалося враження, що засідання Наукової ради відбуватимуться без ніякої урочистості. Не було ні фотографів, ні кінооператорів, ні навіть звичайних репортерів. Журналістські кола репрезентувалися тільки Черняком та мною. Але до наших обов’язків не входило давати звітів про це засідання.

Антон Павлович прийшов разом зо мною. Ми вмостилися на кріслах один поруч одного. Він називав мені членів Ради, що заходили до залу, та давав короткі характеристики тим, хто, на його думку, був гідний уваги. Так я довідався, що дуже огрядний громадянин, в якому було не менше як півтораста кілограмів ваги, — професор Лоріс, відомий знавець тунельного будівництва і давній опонент Саклатвали чи не в усіх наукових дискусіях. Він розіклав на пюпітрі силу всяких паперів та книг, якими, мабуть, гадав користатися під час засідання. Помітивши Черняка, професор Лоріс привітно кивнув йому. Мені здавалося, що цей товстун мусить належати до категорії дуже добрих і через те трохи нещасних людей. Про це я й сказав Чернякові.

Той посміхнувся.

— Послухаєш, як він в’їдатиметься в доповідачів своїми репліками та запитаннями. Ті аж потом вкриються… Він знає напам’ять проекти всіх найбільших тунелів, які будувалися за останні п’ятдесят років.

— Невже він злий? — недовірливо спитав я.

— Загалом надзвичайний добряга. Але в диспуті не знає жалю до опонентів.

Потім він звернув мою увагу на стрункого із сріблястим волоссям брюнета у фісташковому костюмі.

Цей інженер має вже звання академіка, хоча серйозно почав вивчати механіку лише п’ятнадцять років тому. До того він був непоганим художником. Це Антон Револ, найкращий знавець залізничного транспорту, конструктор найновіших паровозів.

Мене зацікавило, чи збирається Револ виступати. У всякому разі біля нього я не бачив жодного папірця. Виглядав цей академік трохи самовпевненим.

Сусіда вже звертав мою увагу на рожевощокого з сивою борідкою і з карлючкуватим носом діда, що переходив з місця на місце і з усіма голосно здоровкався. То був знаменитий спеціаліст з механіки, колишній співробітник Саклатвали, а тепер директор інституту прикладної механіки — професор Кучин. Він спинився біля худого, виснаженого блондина, який на мене справив враження людини з дуже хворим шлунком. Черняк відрекомендував мені того блондина, як найуїдливішого з усіх тут присутніх. То був видатний гірничий інженер Опок; він перебудував систему роботи вугільних шахт та домігся блискавичних темпів побудови нових шахт і прославився гостротою свого характеру, нестриманістю в мові, вічними хворобами і винятковою працездатністю.

Кучин затримався коло Опока. Між ними зараз же зав’язалась палка суперечка, яка зацікавила багатьох присутніх, що почали гуртуватися навколо них. Я не чув, про що саме вони