Джеймс Фенімор Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

так, то ніхто краще за мене не зможе тобі прислужитися, бо це ж я тут усе планував. Дюк і майор спатимуть ще з годину, поки очуняють від пекельного трунку місіс Голлістер, — тож я встигну тебе провести. Зараз я спущусь.

Елізабет обернулась і побачила в розчиненому вікні голову кузена в нічному ковпаку, — бажання випередити всіх було таке сильне, що він навіть на мороз не зважав. Дівчина засміялась і, пообіцявши зачекати, повернулася в дім, а через деякий час вийшла знову, тримаючи в руці пакет з кількома печатями. Джонс уже був на подвір'ї.

— Ходімо, Бесс, ходімо! — вигукнув він, беручи її під руку. — Сніг починає танути, але нас він ще витримає. Чуєш, як у повітрі пахне старою Пенсільванією? Клятий клімат, скажу тобі, — надвечір холоднеча душу виморожувала, а від дев'ятої до десятої почало теплішати, о дванадцятій стало не холодно, а вночі так потепліло, що я спав без ковдри. Гей, Аггі! Щасливого різдва, Аггі, чуєш ти мене, чорний собако? Ось тобі долар: якщо суддя і майор прокинуться до нашого повернення, сповісти мене. Але якщо Дюк обскаче мене, я тобі в'язи скручу!

Негр підняв зі снігу монету й пообіцяв пильнувати та вчасно попередити масу Річарда. Тоді підкинув долар футів на двадцять угору, спіймав його на льоту й подався мерщій в кухню похвалитися подарунком, — на серці в нього було легко, а губи так і розпливалися в щасливій усмішці.

— О, не хвилюйтеся, любий кузене, — мовила дівчина. — Я заходила до батька, він проспить іще годину, не менш, отже, ви пожнете всі лаври.

— Звісно, Дюк твій батько, але мушу сказати тобі: він з тих людей, що люблять бути першими у всьому, навіть у дрібницях. А мені це байдуже, якщо тільки не йдеться про змагання, оскільки навіть найдрібніша дрібниця може виявитись важливою у змаганні. Твій батько любить у всьому бути першим, я ж лише змагаюся з ним.

— Це цілком зрозуміло, сер, — сказала Елізабет. — Якби на світі не було нікого, крім вас, то вам би й першість була ні до чого. А що є чимало інших людей, то вам доводиться боротися з усіма — просто ради змагання.

— Саме так! Бачу, ти розумна дівчина, Бесс, і робиш честь своїм учителям. Це ж я вибирав для тебе школу. Коли твій батько натякнув про це, я негайно написав листа своєму нью-йоркському приятелеві, людині надзвичайно розважливій, і він порекомендував мені цей пансіон. Дюк спочатку, як завжди, заперечував, але згодом, коли дізнався про всі обставини, мусив був поступитися.

— Згляньтеся на Дюка, сер, — адже він усе-таки мій батько. Якби ж то ви знали, що він виклопотав для вас в Олбані, то, певно, не стали б так строго розбирати його вади.

— Виклопотав для мене? — вигукнув Річард і на мить замислився. — А, мабуть, він дістав для мене проект нової голландської церкви. Та мені це ні до чого, бо ж талановита людина не потребує чужих ідей: мій власний мозок — найкращий архітектор.

— Ні, я не те мала на увазі, — багатозначно посміхнулась Елізабет.

— Не те? Дай-но подумати… Може, він запропонував мою кандидатуру в начальники дорожної застави?

— Може бути, але я маю на увазі не цю посаду.

— Не цю? — повторив містер Джонс, аж танцюючи з цікавості. — Отже, йдеться таки про посаду… Якщо в міліцію, то я відмовлюсь.

— Та ні ж бо, не в міліцію, — заперечила Елізабет, показуючи йому пакет і тут-таки кокетливо ховаючи. — Це вигідне й почесне призначення.

— Вигідне й почесне! — луною відгукнувся Річард, не тямлячи себе від хвилювання. — Покажи мені швидше цей папір, люба. Скажи хоч: це така посада, де я справді щось робитиму?

— Угадали, кузене, — це вища виконавча влада в окрузі. Принаймні так сказав мені батько, коли давав мені цей пакет, щоб я могла зробити вам різдвяний подарунок.

— Виконавча влада! Що за нісенітниця! — вигукнув Річард, нетерпляче вихоплюючи пакет з її рук. — Такої посади й не існує! Що? Як? Указ про призначення Річарда Джонса, есквайра, шерифом округи… Оце так подарунок зробив мені Дюк, нічого не скажеш! Справді, він має добре серце й ніколи не забуває друзів. Шериф! Головний шериф округи!

Звучить непогано, та обов'язки свої я виконуватиму ще краще. Зрештою, Дюк людина розсудлива й добре знає людську натуру. Я дуже вдячний йому, — Річард нишком утер очі полою шуби, — але ж і я ладен зробити для нього будь-що, — він це чудово знає, — і зроблю, коли трапиться нагода на новій посаді. Кажу тобі, кузино Бесс, от побачиш… Як сльозяться очі через отой клятий південний вітер!

— Отепер, Річарде, — сміючись, мовила дівчина, — ви матимете справжню справу. Я не раз чула, як ви нарікали, нібито в цій країні нема чого робити, хоч, на мою гадку, роботи тут хоч греблю гати.

— «Хоч греблю гати»! — повторив Річард, висякався і, випроставшись на весь свій маленький зріст, прибрав поважного вигляду. — Все залежить від системи, люба. От сьогодні ж засяду й систематизую всю округу. Мені потрібні помічники, аякже! Я розподілю округу на дільниці і над кожною поставлю такого помічника. В селищі також поставлю одного — тут буде моя штаб-квартира. Стривай, кого ж… Ну звісно, Бенджаміна! Так, із Бенджаміна вийде добрячий помічник шерифа, він уже дістав американське громадянство і якнайкраще підходить для такої справи. От тільки якби він ще вмів їздити верхи!

— Авжеж, містере шериф, — мовила його супутниця, — якщо він так добре знається на корабельних канатах, то впорається і з простим мотузком, коли прийдеться на новій посаді.

— Ну ні, — заперечив Річард, — я гадаю, що ніхто не зможе краще повісити людину, ніж… тобто, я хотів сказати… гм! Так, безперечно, Бенджамін з цим упорається чудово, якщо, звичайно, вдасться його умовити. Ні, навряд чи він погодиться вішати людей або навчитися їздити верхи. Доведеться шукати іншого помічника.

— Ах, кузене, ви ще матимете доволі часу на вирішення цих важливих справ, а тепер ласкаво прошу забути на час, що ви головний шериф, і приділити трохи уваги мені. Де ж ті дивовижні вдосконалення, що ви обіцяли показати?

— Де? Та всюди. Отут я запланував кілька нових вулиць, і коли зрубають дерева, коли прокладуть вулиці й забудують, — хіба місто не стане кращим? Справді, Дюк великодушний чолов'яга, попри всю свою впертість. Так-так, мені треба чотирьох помічників та ще й начальника тюрми.

— Але я щось не бачу ніяких вулиць, — зауважила Елізабет. — Чи ви називаєте вулицями оті просіки? Але ж навряд чи скоро з'являться будинки в цих болотах і лісах!

— Ми