Маркус Зузак - Крадійка книжок

— Я подумала, — сказала Лізель, — що ти захочеш розгадати кросворд, щоб якось цікаво провести час.

Макс оцінив її подарунок і, на подяку за те, що вона принесла йому газету, прочитав її від першого до останнього слова, а за кілька годин ще й продемонстрував їй розгаданого кросворда — бракувало лише одного слова.

— Це кляте сімнадцяте по вертикалі, - сказав він.

У лютому 1941 року, на свій дванадцятий день народження, Лізель отримала ще одну вживану книжку і була дуже вдячна за цей подарунок. Вона називалася «Люди з бруду» і розповідала про дуже дивних батька і сина. Дівчинка обійняла маму і тата, а Макс ніяково стояв у кутку.

- Alles Gute zum Geburtstag . — Він легенько усміхнувся. — Бажаю всього найкращого у твій день народження. — Руки він тримав у кишенях. — Я не знав, а то б приготував якийсь подарунок. — Очевидна брехня — він не мав що їй дати, окрім хіба «Mein Kampf» , а він нізащо в світі не збирався давати німецькій дівчинці таку пропагандистську книжку. Це те саме, якби ягня подало ножа м’яснику.

Запала незручна тиша.

Лізель обійняла маму з татом.

Макс здавався таким самотнім.

Дівчинка важко ковтнула.

А тоді підійшла і вперше його обійняла.

— Дякую, Максе.

Спершу він просто стояв, та Лізель його не відпускала, і поступово його руки піднялися, і він обережно торкнувся її лопаток.

Тільки згодом вона дізнається про безпомічний вираз його обличчя. А також про те, що тієї миті Макс Ванденбурґ вирішив дати їй щось взамін. Я частенько уявляю, як він цілу ніч не може заснути, роздумуючи, що може їй подарувати.

Як виявилося, подарунок з’явився на папері десь за тиждень після її дня народження.

Він приніс його дівчинці раннього ранку, а тоді спустився бетонними східцями у те місце, яке тепер полюбляв називати своїм домом.

Сторінки з підвалу

Десь із тиждень Лізель нізащо не пускали до підвалу. Мама з татом самі носили Максові їсти.

— Ні, Saumensch, — відмовляла мама щоразу, коли дівчинка хотіла спуститися до підвалу. У неї завжди були якісь відмовки. — А чом би тобі не зайнятися чимось корисним тут , наприклад закінчити прасування? Думаєш розносити білизну містом — то дуже велика робота? А ти спробуй-но попрасуй. — Якщо вже маєте репутацію сварливої баби, то для гарної справи можете послуговуватись будь-якими хитрощами. Розині хитрощі працювали на славу.

За той тиждень Макс вирізав декілька сторінок з «Mein Kampf» і замалював їх білою фарбою. Тоді за прищепки підвісив їх до мотузки, натягнутої через цілий підвал. Коли вони висохли, почалася найважча робота. Макс був досить освіченим, але він аж ніяк не був письменником чи художником. Однак він вигадав потрібні слова і подумки повторяв їх доти, доки не зміг розповісти без жодної помилки. Лише тоді він почав писати історію, покриваючи нею папір, що зсутулився і вкрився бульбашками під натиском підсохлої фарби. Пером йому слугував маленький чорний пензлик.

«Навислий чоловік».

Макс підрахував, що йому знадобиться тринадцять сторінок, тому пофарбував сорок, припускаючи, що зіпсованих буде принаймні вдвічі більше, ніж успішних. Він також вправлявся на сторінках «Молькінзького Експресу» — намагався довести до пуття свої незграбні малюнки. Він працював, а у вухах лунав шепіт дівчинки: «Його волосся, — казала вона, — як пір’я».

Коли з писаниною було покінчено, він узяв ножа, проштрикнув кожну сторінку і скріпив їх мотузкою. У нього вийшла тринадцятисторінкова книжечка, у якій розповідалося про таке:

Наприкінці лютого, коли Лізель над ранок прокинулась, до її кімнати прослизнув силует. Властивість Макса — з’являтися якомога тихіше, наче безшумна тінь.

Дівчинка вглядалася в темряву, проте ледь-ледь розгледіла чоловіка, що наближався до неї.

— Агов?

Жодної відповіді.

Нічого, окрім тиші його кроків, що підступала, коли він підійшов до ліжка і поклав книжечку на підлогу, поряд із її шкарпетками. Сторінки хруснули. Злегка. Один їх край загинався до підлоги.

— Агов?

Цього разу він відповів.

Лізель не могла точно визначити, звідки пролунали слова. Головне, що вона їх почула. Вони наблизились і опустились на коліна біля ліжка.

— Запізнілий подарунок на день народження. Подивишся зранку. Добраніч.

Якийсь час вона то засинала, то знову прокидалася, уже не певна, чи Макс справді приходив, чи це їй наснилося.

Вранці, коли Лізель прокинулась і перекотилася на край ліжка, на підлозі вона помітила сторінки. Вона простягнула руку і підняла їх, прислухаючись, як папір шурхотить у її вранішніх руках.

«Все своє життя я боявся людей, які нависали наді мною…».

Дівчинка гортала сторінки, а вони тріщали, ніби перешкоди у радіоприймачі.

«Три дні, як мені потім розповіли… і що я побачив, коли прокинувся?»

Затерті сторінки «Mein Kampf» , їм затулили рота, вони задихалися під шаром фарби, коли їх гортали.

«Тоді я зрозумів, що найкращий навислий чоловік у моєму житті…»

Лізель тричі читала і переглядала Максів подарунок, щоразу звертаючи увагу на новий штрих чи нове слово. Прочитавши її втретє, дівчинка тихенько вибралася з ліжка і попрямувала до кімнати батьків. Виділене місце біля каміна було порожнім.

Вона роздумувала, як вчинити, і дійшла висновку, що було б добре, ба більше — було б просто бездоганно — подякувати йому там, де творилася книжка.

Лізель спустилася східцями до підвалу. Вона помітила, що на стіні проступає уявна фотокартка в рамці — таємниця з лагідною усмішкою.

Лише кілька метрів — а така довга та дорога до полотен і банок з-під фарби, які ховали за собою Макса Ванденбурґа. Вона відсунула ближні до стіни полотнища, і утворився вузенький коридор, крізь який можна було зазирнути досередини.

Спершу Лізель побачила його плече, тоді повільно і натужно просунула руку крізь невеличку щілину і торкнулася плеча. Його одяг був холодним. Він не прокинувся.

Дівчинка відчувала його ледь чутне дихання, бачила, як плече трішки підіймається, а тоді знову опускається. Декілька секунд вона спостерігала. Тоді сіла і сперлася на стіну.

Здавалося, що заспане повітря припленталося за нею до підвалу.

Незграбні літери з її уроків велично розтягнулися на стіні біля східців — зазубрені, такі дитячі і такі милі. Вони споглядали, як захований єврей і маленька дівчинка сплять, рукою до плеча.

Обоє дихали.

Німецькі і єврейські легені.

Біля стіни лежав «Навислий чоловік» ,