Стівен Кінг - Кінець зміни

це тому, що вона відчуває, що вони з дівчинкою перебувають у якомусь своєму захищеному просторі. Може, річ у Барбарі. Може, і те, і те.

— Який це друг?

Барбара каже:

— Той, який з рибками. Усередині гри.

23

Саме Ел Брукс котить бібліотечний візок головним вестибюлем лікарні (проминувши подружжя Робінсонів, які чекають на Холлі), і саме Ел сідає на інший ліфт — до галереї між основною лікарнею і Клінікою мозкової травматології. Саме Ел вітається з сестрою Рейнер на пункті чергування — вона тут давно і вітається з ним, не підводячи очей від екрана комп’ютера. І той-таки Ел котить візок коридором, але коли він залишає книжки в коридорі й заходить до палати 217 — Ел Брукс зникає, і натомість з’являється Z-Бой.

Брейді сидить у своєму кріслі з «заппітом» на колінах. Він не відводить очей від екрана. Z-Бой дістає свій «заппіт» з лівої кишені широкої сірої сорочки і вмикає його. Натискає на іконку «Риболовлі» — і ось на демо-екрані гри плавають рибки: червоні, жовті, золоті, вряди-годи швидко пропливає рожева. Приграє мелодія. І раз у раз екран яскраво спалахує, і цей спалах забарвлює йому щоки й перетворює його очі на дві сині порожнечі.

Так і минає майже п’ять хвилин: один сидить, другий стоїть, обидва дивляться на екран з рибками і слухають тиху мелодію. Жалюзі на вікні Брейді нетерпляче торохтять. Укривало на ліжку сповзає, потім заповзає назад. Раз чи двічі Z-Бой киває, підтверджуючи, що щось зрозумів. Потім руки Брейді обвисають — і пристрій з них висковзує. З’їжджає його охлялими ногами, потім проскакує між них і клацає об підлогу. Щелепа в Брейді відвисає. Повіки наполовину опускаються. Під картатою сорочкою дихання майже перестає відчуватися.

Z-Бой розправляє плечі. Трохи струшує головою, вимикає «заппіт» і вкидає назад у кишеню, звідки виймав. Із правої кишені дістає айфон. Якийсь комп’ютерний знавець обладнав його новітніми засобами захисту, а вбудований GPS вимкнено. У контактах немає імен, тільки трохи ініціалів. Z-Бой викликає ФЛ.

Гудки лунають двічі, і ФЛ відповідає, пародіюючи російський акцент:

— Зис из аґент Зіппіті-зю-зю, таваріщ. Чєкаю вашу команду.

— Тобі за дурні жарти не платять!

Мовчанка. Потім:

— Добре. Без жартів.

— Ми просуваємося вперед.

— Ми просунемося, коли я одержу решту своїх грошей!

— Увечері матимеш, а зараз треба негайно до справи.

— Коротше, ясно, — каже ФЛ. — Наступного разу доручай щось складніше.

Наступного разу не буде, думає Z-Бой.

— Дивись мені, не пересри все.

— Не пересру. Але поки капусти не побачу, працювати не стану.

— Побачиш.

Z-Бой обриває зв’язок, вкидає телефон у кишеню й виходить із палати Брейді. Знову проминає пост чергової з сестрою Рейнер, яка досі заглиблена у щось на комп’ютері. Залишає свій візок у ніші, де стоїть автомат з їжею, і переходить галерею. Тепер він іде бадьоро, пружно, як значно молодша людина.

За годину чи дві сестра Рейнер та інші медсестри знайдуть Брейді Хартсфілда чи то напівлежачого на кріслі, чи вже на підлозі, і під ним лежатиме «заппіт». Особливо хвилюватися не будуть: пацієнт провалювався в повністю несвідомий стан уже багато разів і завжди з нього виходив.

Доктор Бабіно каже, що то частина перезавантаження, що кожного разу, коли Хартсфілд повертається до тями, він прокидається дещо здоровішим, ніж був. Нашому хлопчику кращає, каже Бабіно. Якщо на нього подивитися, ви не повірите, але нашому хлопчику справді кращає.

Та ти й половини не розумієш, думає той розум, який зараз перебуває в тілі Ела. Та ти, на хуй, і половини не розумієш, що відбувається. Але ж ти починаєш розуміти, док Б.? Так чи не так?

Краще пізніше, ніж ніколи.

24

— Той, хто кричав на мене на вулиці, неправильно казав, — розповідає Барбара. — Я йому повірила, бо мені голос сказав повірити йому, але він був неправий.

Холлі хоче знати про той голос у грі, але Барбара, може, ще не готова про нього говорити. То натомість жінка питає її, що то був за чоловік і що він кричав.

— Він сказав на мене «чорнувата» — як у тому шоу по телевізору. По телеку це смішно, а на вулиці образливо. Це…

— Я бачила те шоу і знаю, як деякі люди це слово вживають.

— Але я не чорнувата. І ні про кого з тих, у кого темний колір шкіри, так не можна сказати. Ну правда. Навіть якщо вони мешкають у красивому будинку на красивій вулиці, наприклад на Тіберрі-лейн. Ми — чорні, ми весь час саме такі. Ви хіба не розумієте, що я знаю, як на мене в школі дивляться і що кажуть?

— Ну, звісно, всі розуміють, — каже Холлі, на яку весь час як-небудь дивилися і щось казали; у школі її дражнили «джіба-джіба».

— Учителі все балакають про гендерну рівність, про расову рівність. У них із цим суворо, без жартів — принаймні в більшості точно. Але кожному, хто йде коридором під час перерви, одразу впадають в око чорні діти, учні-китайці, які приїхали за обміном, і дівчинка-мусульманка — бо нас там таких десятків зо два і ми як дрібка перчинок, яка випадково потрапила до сільнички.

Тепер вона вже розійшлася, і її в голосі, ще слабкому, бринить обурення:

— Мене запрошують на вечірки, але багато куди не запрошують, а зустрічатися мені пропонували лише двічі. Один з хлопців, який кликав мене в кіно, був білий — і там на нас усі озиралися, а хтось нам на голови попкорн кидав. Мабуть, в наших кінотеатрах расова рівність закінчується, коли вимикають світло. А як я раз у футбол грала? Ось я веду м’яч понад боковою, чітко б’ю — і якийсь білий тато в сорочці-поло кричить дочці: «Тримай цю мавпу!» Я вдала, що не почула. Дівчинка типу так посміхнулася. Я хотіла її з ніг збити — от просто там, у нього на очах, але не стала. Проковтнула це. А колись — у першому класі старшої школи[32] — я забула на лавці підручник з англійської, а коли по нього повернулася, хтось засунув туди записку «Подружка Баквіта»[33]. Це я теж проковтнула. Може кілька днів бути все гаразд, навіть тижнів — а потім знову щось ковтай. У мами з татом те саме, я точно знаю. Може, у Джерома у Гарварді краще, але, можу закластися, навіть він теж інколи змушений щось ковтати.

Холлі тисне дівчинці руку, але мовчки.

— Я — не чорнувата, але той голос сказав мені, що це так, бо я не зростала в багатоквартирному будинку,