Грегорі Девід Робертс - Тінь гори

— Сержанте-джі,— мовив Фарзад, склавши долоні разом,— дуже, дуже вам вдячний за вашу доброту та щедрість.

Диліп відкинувся у кріслі.

— Відвали! — відповів він.— І більше не повертайся!

Я вхопив Фарзада за рукав, тягнучи його за собою з кімнати, а потім крізь широкі ворота аж на вулицю.

На стежці неподалік входу я запалив дві цигарки й віддав одну з них молодому фальшувальнику.

— Що сталося?

— Вчора ввечері я був трішки... ну добре, я був дуже п’яний. У клубі «Драм Біт» була дуже крута вечірка. Це було відпадно, чоловіче. Ти б мене бачив! Я танцював як скажений. Так і знай.

— Я розраховую на пояснення, чому я мусив вилазити з комфортного ліжка о шостій ранку, щоб почути про те, що ти танцював як покидьок.

— Так, звісно. Вибач. Ну, розумієш, копи приперлися, щоб прикрити вечірку десь о першій, як зазвичай. Хтось голосно заперечив. Мабуть, я захопився томата[55] і почав нахабно коментувати події.

— Нахабно?

— О так. Я широко відомий своїми нахабними зауваженнями.

— Це не те, чим має вихвалятися дорослий чоловік, Фарзаде.

— Ні, серйозно! Я широко відомий своїми...

— Наскільки нахабними?

— Там був дуже гладкий коп. Я обізвав його Констеблем Три-Кляті-Свині. А іншому я сказав, що він — мавпячий кокос. І я заявив...

— Я зрозумів. Продовжуй оповідь.

— Ну, наступної миті я вже був на землі. Я спіткнувся чи хтось штовхнув. І поки я лежав, бах! — хтось уперіщив мене в потилицю. Одного удару було досить, щоб мене вирубати.

— Блискавичний Диліп відробляє подвійну зміну.

— Атож. Сержант — справжній виродок. Отож я прокинувся у поліцейському джипі ззаду, а Блискавичний Диліп тримав ногу в мене на грудях, а потім мене вкинули в камеру. Мені не дозволяли нікуди дзвонити через ті мої...

— Нахабні зауваження.

— Так. Ти можеш у таке повірити? Я думав, що пробуду там увесь день, на додачу до кількох безцеремонних прочуханок. Як ти мене знайшов?

— Компанія платить усім прибиральникам камер. Таким чином ми забезпечуємо усім необхідним хлопців, які там замкнені. Один з них тебе побачив і зателефонував своєму зв’язковому. Вони повідомили мене.

— Я збіса радий, що ти з’явився, друже. Це була моя перша ніч у буцегарні. Ще одна така ніч стала б для мене останньою. Так і знай.

— Санджай не зрадіє. Він витрачає багато ресурсів, щоб тримати це місце під контролем. Тобі доведеться купити йому нового капелюха.

— Я... я... але ти знаєш... розмір його голови? — запитав він, відчайдушно схвильований.— Я бачив його лише одного разу, і наскільки я пам’ятаю, його голова, при всій повазі, видавалася трохи завеликою.

— Він не носить капелюхів.

— Але... ти ж сказав...

— Я пожартував. Та лише про капелюха.

— Мені... мені дуже шкода. Я справді сконфузився. Це... це більше не повториться. Може, ти б замовив за мене слівце перед Санджаєм?

Я досі реготав, коли біля нас зупинилося таксі. З нього вийшов Навін Едеїр і нахилився до вікна, щоб заплатити водієві. Відчинивши задні дверцята, він допоміг вибратися з автомобіля молодій жінці. Тоді повернувся й помітив мене.

— Ліне! Такий радий тебе бачити, друже. Що тебе сюди привело?

— Шість тисяч причин,— відповів я, витріщаючись на дівчину.

Її обличчя було знайомим, але я не міг її пригадати.

— О,— спам’ятався Навін,— це Дівія. Дівія Девнані.

Дівія Девнані — дочка одного з найбагатших людей Бомбея. Зображення її невисокого, атлетично підтягнутого тіла, загорнутого в дорогі дизайнерські сукні, ставали основною темою репортажів про всі наймодніші події в місті.

Так, саме це збило мене з пантелику — негламурний одяг, у який вона була одягнена того ранку. Проста синя футболка, намисто з лазуриту та джинси були з іншого світу, не того, в якому вона була народжена, щоб правити. Переді мною стояла дівчина в тілі жінки, а не жінка з обкладинки.

— Приємно познайомитися,— мовив я.

— Гашиш маєш? — зажадала вона відразу.

Я зиркнув у бік Навіна.

— Це довга історія,— зітхнув він.

— Ні, не довга,— заперечила дівчина.— Мій батько — Мукеш Девнані. Я так розумію, що ти чув про Мукеша Девнані?

— Це той дядько зі скаженою дочкою, яка випрошує наркотики біля поліцейського відділку, він?

— Смішно,— зронила вона.— Обережно, бо я можу обмочити собі штани.

— Ти збиралася повідати, чому це не довга історія,— мовив я.

— Я вже не хочу тобі розповідати,— надулася вона.

— Її батько найняв мого знайомого адвоката...— почав Навін.

— Який потім найняв цього типа,— негайно перебила вона,— як мого охоронця на декілька тижнів.

— Можу сказати, що ти в дуже добрих руках.

— Дякую,— сказав Навін.

— Пішов ти,— відповіла вона.

— Приємно було познайомитися,— мовив я.— Бувай здоровий, Навіне.

— І все тому, що я зв’язалася з цим імітатором боллівудської зірки кіно,— провадила Дівія, ігноруючи мене,— тобто він навіть не справжня зірка кіно, а лише імітатор, хай йому грець. І він, повний придурок, починає погрожувати, коли я відмовляюся йти з ним на побачення. Ти можеш у таке повірити?

— Там справжні джунглі,— посміхнувся я.

— І ти хочеш пояснити це мені,— мовила вона.— То в тебе є гашиш чи ні?

— У мене є! — вигукнув Фарзад.— Так і знай.

Ми повернулися до нього.

Він заліз собі у штани, трохи там пововтузився, а витягнувши руку, показав десятиграмовий блок кашмірського гашишу, загорнутого у прозору плівку.

— Ось,— сказав він, пропонуючи його Дівії.— Він твій. Будь ласка. Візьми як... подарунок, типу.

Дівія неначе проковтнула цілого лимона.

— Ти витягнув цю штуку... зі своєї спідньої білизни? — запитала вона, стримуючи блювотний рефлекс.

— Ну... так... але... я одягнув чисту спідню білизну лише вчора ввечері. Так і знай!

— Хто в біса цей тип? — зажадала Дівія відповіді у Навіна.

— Він зі мною,— відповів я.

— Вибач! — почав Фарзад, запихаючи гашиш назад до кишені.— Я не хотів...

— Зупинися! Ти що робиш?

— Але... я подумав, що ти...

— Здери з нього плівку,— наказала вона.— А потім не чіпай його. Просто залиш у долоні, на розгорнутій плівці. Не торкайся його своїми пальцями. І не торкайся мене. Навіть не думай мене торкатися. Повір, я дізнаюсь, якщо ти подумаєш про це. Мозок у тебе — неначе іграшка для