Катя Губська - Чорний Янгол. Початок, Катя Губська

28

Війна тривала довгі п’ять років. Цей безжальний вогняний звір забрав безліч життів, залишивши за собою спустошені землі, осиротілі родини та глибокі шрами в душах. Та попри все, наші герої витримали. Їм вдалося вийти з цієї бурі цілими та неушкодженими.

На палубі «Ареса» панувала атмосфера спокою. Над головами розпростерлося синє небо, а вітер лоскотав вітрила й плутався у волоссі. Діти сміялися і бігали, залишаючи за собою сліди пустощів. Катрін, з усмішкою на вустах, спостерігала за ними.

— Ніколасе, не ображай Лауру, — лагідно промовила вона, жартома ляснувши сина по попці.

Старий пірат Джойс весело зауважив:

— Вони як янголятка.

— Швидше дияволята, — відповів Джек, і всі троє розсміялися.

До них підійшов молодий пірат Аертон, у голосі якого вчувалася настороженість:

— Кажуть, король Франції вмирає.

Катрін насупила брови.

— Де ти це почув?

— Коли ми були на Тортузі. Я чув, як про це говорили двоє головорізів. Можливо, плітки… але звучали вони впевнено.

Лаура, граючись неподалік, раптом звернулася:

— Король Франції — це мій дідусь?

— Так, — кивнула Катрін.

Дівчинка знову захоплено заходилася обв’язувати канат.

— Капітане, по правому борту! Королівський фрегат! — вигукнув Джойс, вдивляючись у підзорну трубу.

— Який прапор?

— Французький!

Катрін мовчки кивнула і пішла до своєї каюти. Вона щойно повернулася після чергової операції — купецьке судно пішло на дно, і не личило зараз постати перед королівськими представниками у бойовому вигляді.

Коли вона вийшла на палубу, королівський фрегат уже пришвартувався. Франсуа і Шарль ступили на палубу «Ареса». Діти, раптом притихнувши, з цікавістю розглядали прибулих. Франсуа сів навпочіпки й простягнув руки до дочки.

— Лауро, люба… Я твій тато. Хіба не впізнаєш мене?

Катрін наблизилась, зупинившись поруч.

— Ваша Високосте, вона була зовсім крихітною, коли я її забрала.

Шарль, не зводячи з неї очей, тихо мовив:

— Янголе мій…

Він обережно обійняв Катрін, пригорнув її до себе і поцілував — ніжно, але зі щирою силою почуттів, які не згасли з часом.

— Добрий день, батьку, — почув Шарль знайомий, хоча ще дитячий, голос.

Поглянув — перед ним стояв Ніколас.

— Привіт, сину.

— Як на війні? — допитливо запитав хлопчик.

Борро підняв брову, здивований.

— Ти ще замалий, щоб знати про такі речі.

— Мені вже п’ять! Я зовсім не маленький! — із притиском промовив Ніколас.

Катрін засміялася.

— Коли він так говорить — стає дуже схожий на тебе, — звернулася вона до Шарля.

Франсуа звернувся до Катрін:

— Дякую тобі, Катрін, що виховала мою доньку, як рідну.

— Ваша Високосте, дозвольте познайомити вас із моїм сином Ніколасом.

Принц подав хлопчику руку.

— Доброго дня, графе.

— І вам доброго дня, Ваша Високосте, — серйозно відповів Ніколас, простягнувши маленьку руку.

— Лауро, чому ти стоїш осторонь? — м’яко покликала дівчинку Катрін.

— Вона соромиться, — засміявся Ніколас. — Усі дівчатка бояться високих чоловіків.

— А ось не боюся! І зовсім не соромлюся! — з гідністю відповіла принцеса і пройшла повз нього.

Франсуа взяв доньку на руки.

— Ти не відповіла на запитання Катрін. Чому стояла осторонь?

Дівчинка похилила голову.

— Тату, якщо ти тут, значить, ми повинні відпливати… А я не хочу залишати тітку.

Франсуа притис її до себе.

— Я обіцяю, що Катрін буде приїжджати до тебе. А зараз нам треба вирушати. Дідусь дуже хворий, і він хоче побачити онуку.

Погляд його ковзнув до Катрін.

— Привітай Шарля. Він тепер лейтенант королівських мушкетерів.

Катрін ніжно глянула на чоловіка, але нічого не сказала.

Ніколас мовчки пішов до каюти. Йому не подобались ці прощання, сльози й обійми. Для нього було дивно плакати, якщо знаєш, що побачишся ще.

— Любий, ти чому тут? — м’яко запитала Катрін, зайшовши до нього.

— Принц уже відплив?

— Так. Тебе щось турбує?

Хлопчик підвів на неї серйозний погляд.

— Ні, все добре. Я піду до батька.

Він рвучко встав і вибіг на палубу. Катрін сумно подивилася йому вслід. Ще зовсім нещодавно він був у її обіймах, а сьогодні — це вже маленький чоловік із власними думками і почуттями.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍