Тіна Волф - Помилково заручені, Тіна Волф

Аліна набрала його номер.

— Привіт! — відповів Михайло, його голос трохи заглушувала якась музика. — Я сьогодні на зміні в клубі. Підробляю діджеєм. До самого ранку…

— Оу… — розчаровано видихнула Аліна. — А я тут… ну, приготувала вечерю…

— Ти приготувала вечерю? Для нас?

— Ну, так, типу... сюрприз. А тепер доведеться вечеряти з Васьком.

— Сподіваюсь, він вибрав ковбасу замість салату?

— Він образився, бо риби не було. І, здається, хоче написати скаргу у спілку вимогливих котів.

Михайло засміявся, але було чути, що йому справді шкода.

 І тут у кімнату увійшов Васько, трохи розчарований.

— Ну що, знову вечеря без гостя? — ніби буркнув він поглядом.

— Так, Вася, сьогодні це все наше з тобою, — сказала Аліна, наливаючи собі трохи вина.

— Головне — м’ясо, а не салати оті кролячі, — подумав кіт і облизнувся, стрибнувши на стілець.

Аліна увімкнула телевізор — чисто машинально. На екрані йшов якийсь серіал із надто драматичними поглядами, сльозами й музикою, що мала б чіпляти за душу. Головна героїня щось кричала і бігла під дощем, а десь із кущів на неї дивився чоловік у капелюсі — мабуть, колишній, який виявився її зведеним братом чи ще щось у тому дусі. Але Аліна й гадки не мала, про що там ідеться. Її мозок давно перемкнувся на свій власний, дуже особистий серіал.  У її голові крутилися зовсім інші кадри.

«Цікаво, як він виглядає, коли міксує ту свою музику? Зосереджений? Усміхається? Чи вдягнув навушники? Чи, може, на ньому та сама сорочка, яка так небезпечно окреслює його плечі? А може, у чомусь божевільному, неоновому… Чи підтанцьовує, як завжди, ніби сам створює настрій для усього світу…»

Вона усміхнулась, загорнувшись із келихом вина у плед. Її романтична вечеря перетворилась на «вечір за участі Аліни та дуже вибагливого кота», який сидів поруч і з виглядом глибокого філософа нюхав вино.

— Знаєш, Васю, — мовила вона, роблячи ще ковток, — якби ти міг грати на синтезаторі, може, і в тебе був би шанс стати діджеєм.

Васько повільно моргнув і демонстративно вилизав лапу, даючи зрозуміти, що він взагалі-то тут головний герой. І якщо вже вона не поділилась м’ясом, то хоча б без образ.

— Ну нічого, — сказала Аліна, перемикаючи серіал на щось менш істеричне. — Завтра поговоримо… про все.

Аліна сиділа на дивані, обійнявши подушку, і подумки уявляла, як Михайло повертається, як розповідає про ніч у клубі, як сміється… І чомусь їй  дуже хотілося, щоб уже настало завтра.

І хоча в квартирі було тихо, а її плани на вечір трішки розтанули, як свічка на столі, на душі було затишно, бо вперше за довгий час вона відчувала, що сумує. І це був не той тужливий сум, який стискає серце, а той теплий, добрий, який буває, коли справді чекаєш когось важливого.

Так вона й заснула — з думками про Михайла, під фон слізливої музики з чергового серіалу. Васько важко зітхнув і перебрався на край дивану.

***

Ранок видався раптовим, як завжди.

— Господи! — Аліна підскочила, глянувши на годинник. — Я проспала?!

Вона встала, збита з пантелику й побігла на кухню. Васько глянув на неї з виразом «о, знову ця ранкова істерика», і сів біля повної миски з абсолютно порожнім обличчям.

— Васько, не зараз! — буркнула Аліна, натягаючи штани й одночасно шукаючи сережку, яку вчора зняла… ну десь.

Вона бігала по квартирі, запихаючи щось у сумку, випила каву в три ковтки, як рідину для пришвидшеного запуску мозку, і вилетіла з квартири.

І от що найдивніше — знову жодних слідів присутності Михайла. Славнозвісні кеди, об які вона постійно спотикалася, не валяються.

— Це вже навіть не дивно. Це тривожно, — пробурмотіла вона, визираючи на сходовий майданчик. — Він мабуть вже спить після своєї нічної роботи?

Але часу не було розбиратись — маршрутка не чекатиме. Вона влетіла в неї за мить до закриття дверей і навіть не скривилась, коли чоловік поруч їв пиріжок із м’ясом й гучно смоктав чай із термоса.

Навіть це не зіпсувало настрій, бо в голові крутилась думка: «Я мушу його побачити сьогодні. Обов’язково. І розповісти… все».