Рей Бредбері - Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

яких щойно розсипалося на друзки, ніби крихка ваза, в яку влучив камінець. Сріблясті маски тьмяно поблискували.

— Це була помилка, — виправдовувався він, сходячи зі свого корабля, на дні якого, ніби мертва, лежала його дружина. — Я прибув на Марс як чесний бізнесмен. З ракети, що розбилася при посадці, я взяв нікому не потрібний матеріал і збудував собі гарненьку сосисочну — такої вам ще не доводилося бачити — біля перехрестя шосейних доріг. Ви знаєте, в якому саме місці. Ви не можете заперечувати, що то чудова будівля. — Сем засміявся й обвів поглядом кораблі. — А тут прийшов до мене той марісанин — я знаю, він був ваш друг. Запевняю вас, він загинув випадково. Я хотів тільки мати сосисочну, першу і єдину на Марсі. Ви розумієте мене? Я хотів тільки продавати найкращі гарячі сосиски на Марсі разом з перцем, цибулею й апельсиновим соком.

Срібні маски не поворухнулися. Вони блищали в місячному сяйві. Спрямовані на Сема жовті очі світилися. Він відчув, як його шлунок стиснувся, висох, став наче камінь. Він кинув пістолет у пісок.

— Я здаюся.

— Підніми свій пістолет, — сказали хором марсіани.

— Що?

— Пістолет. — Вкрита коштовними прикрасами рука махнула з блакитного корабля. — Підніми його. Забери.

Він недовірливо підняв пістолет.

— А тепер, — промовив голос, — повертай свій корабель і пливи назад, до своєї сосисочної.

— Зараз?

— Так, зараз, — сказав голос. — Ми тобі не заподіємо зла. Ти втік, перш ніж ми встигли пояснити тобі, чого ми хочемо. Повертай.

І ось великі кораблі крутнулися на місці-легко, як пушинки, їхні вітрила тріпотіли в повітрі, ніби тихо аплодували. Маски виблискували, поверталися, підпалювали тіні.

— Ельмо! — вигукнув Сем, залазячи в корабель. — Вставай, Ельмо. Ми пливемо назад, — говорив він збуджено, відчуваючи невимовне полегшення. — Вони мені не заподіють шкоди, не вб’ють мене, Ельмо. Встань же, люба, встань.

— Щ-що? — Ельма заблимала очима, поволі, наче уві сні підвелася, попленталася на своє місце і, не кажучи більше й слова, важко опустилася на лаву, в той час як корабель знову помчав за вітром.

За півгодини вони знову були біля перехрестя. Всі вийшли з кораблів, поставивши їх на якір.

Вождь став перед Семом та Ельмою. Його маска була вирізана з полірованої бронзи, на місці очей синіли порожні прорізи, замість рота — теж проріз, крізь який по вітру пливли слова.

— Відкривай свою сосисочну, — сказав голос, і рука у вкритій діамантами рукавичці рвучко гойднулася. — Готуй їства, готуй страви, готуй дорогі вина, бо ця ніч воістину велика ніч!

— Ви хочете сказати, — мовив Сем, — що дозволяєте мені залишитися тут?

— Так.

— Ви не сердитеся на мене?

Маска лишалася незворушна, ніби висічена з каменю, холодна й сліпа.

— Відкривай свою харчевню, — сказав тихо голос. — І візьми оце.

— Що це таке?

Сем зиркнув на срібний сувій, на якому танцювали зображення змій — ієрогліфи.

— Це дарча грамота на землю, на всю територію від срібних гір до блакитних горбів, від отого мертвого солоного моря до далеких долин місячного каменю та смарагду, — сказав вождь.

— М-мені? — спитав недовірливо Сем.

— Тобі.

— Сто тисяч миль землі?

— Вона твоя.

— Ти чуєш, Ельмо?

Ельма стояла, спершись на алюмінієвий сосисочний павільйон, заплющивши очі.

— Але чому ви даєте мені все це? — спитав Сем, намагаючись зазирнути в щілини-очі.

— Це ще не все. Ось, візьми.

З’явилося ще шість сувоїв. Виголошувалися назви — ще і ще, назви нових територій.

— Та це ж половина Марса! Я володію половиною Марса! — вигукнув Сем, стискаючи в руці сувої.

Він помахав ними перед обличчям Ельми, охоплений божевільною радістю.

— Ельмо, ти чуєш?

— Чую, — відповіла Ельма, вдивляючись у небо. Жінка, здавалося, шукала там чогось. Вона була якось дивно стривожена.

— Дякую, о, дякую, — говорив Сем до бронзової маски.

— Сьогодні знаменна ніч, — сказала маска. — Тож будь напоготові.

— Авжеж буду. Мене чекає сюрприз? Мабуть, ракета з Землі прибувають раніше, ніж ми думали, на цілий місяць раніше? Всі десять тисяч ракет з поселенцями — шахтарями, робітниками і їхніми дружинами! Разом їх буде сто тисяч. Хіба ж не здорово, Ельмо? Бачиш, я казав тобі. Я казав тобі, що в отому місті не завжди буде лише тисяча жителів. Прибуде ще п’ятдесят тисяч, а за місяць ще сто тисяч, а на кінець року там буде п’ять мільйонів землян. І мені належить єдина сосисочна на дорозі до копалень, на перехресті шосе!

Маска попливла за вітром.

— Ми залишаємо тебе. Готуйся. Це все твоє.

В розсіяному місячному світлі, наче металеві пелюстки якоїсь доісторичної квітки, наче величезні голубі пера, наче гігантські кобальтові метелики, старі кораблі повернулися й попливли по шурхітливих пісках, а маски виблискували й мерехтіли, аж поки останній відблиск, останній спалах блакиті не зник між пагорбів.

— Ельмо, чому вони це зробили? Чому вони не вбили мене? Може, вони щось знають? Що з ними таке? Ельмо, ти розумієш? — Він струснув її за плечі. — Я володію половиною Марса!

Вона стежила за нічним небом і чекала.

— Ходімо, — сказав він. — Треба все підготувати. Гарячі сосиски, теплі булочки, смачна приправа, серветки, і скрізь бездоганна чистота! Гей! — Він пішов у танець, хвицяючи ногами. — Ой людоньки, який я щасливий! Так, сер, щасливий я! — фальшиво заспівав він. — Це мій щасливий день!

Він зварив сосиски, нарізав булочки, покришив цибулю — весь час прискорюючи темп.

— Подумати тільки, той марсіанин сказав, що мене чекає сюрприз. Це може означати лише одне, Ельмо. Оті сто тисяч прибувають раніше, ніж планувалося — саме цієї ночі! Це буде справжня повінь! Доведеться працювати не складаючи рук. До того ж сюди понаїжджають туристи, Ельмо. Ми заробимо силу грошей!

Він вийшов надвір і глянув на небо, але нічого не побачив.

— Вони можуть бути тут кожної хвилини, — сказав він, жадібно вдихаючи холодне повітря. — Ах!

Ельма мовчала. Вона почистила картоплю для печені, не одриваючи очей від неба.

— Семе, — обізвалась вона перегодом. — Ось вона. Подивись-но.

Він підвів очі.

Земля. Вона піднялася над пагорбами, зелена, ніби одшліфований коштовний камінь.

— Добра стара Земле, — любовно прошепотів він. — Добра стара чудова Земле. Своїх зголоднілих синів надішли мені. Як це говориться в тому вірші? Пришли мені своїх голодних. Земле-мамо. Тут на них чекає Сем Паркхіл, сосиски в нього гарячі, булочки теплі, в світлиці заметено. Ну ж бо, Земле, присилай мені свої ракети!

Він вийшов, щоб поглянути на свою оселю. Ось вона перед ним, на дні мертвого моря, красується, ніби щойно знесене яєчко, єдиний осередок світла й тепла на сотні миль безлюдної пустелі. Вона була наче серце, що б’ється у великому темному тілі.

Він дивився на неї вогкими