Уляна Дудок - Львів. Пані. Панянки

що вона вміє кататися на лижвах: «Ось лишень дочекаємося, поки замерзне озеро…» – і він в мовчазному захопленні припадає губами до її руки.

Вона зі сміхом додає, що може також викликати його на фехтувальний поєдинок, якщо він не боїться програти жінці, і він на хвилю завмирає, а тоді знімає з голови «казанок», опускається перед нею на коліна… вітер на бастіоні «Цур Кац» шарпає його волосся і її сукню… і доносить до неї слова, сказані голосом, який зривається, хоча, можливо, то вітер забиває мовнику подих:

– Ми не будемо чекати морозів, моя дорога… Ось вам моя рука і серце… Будьте моєю дружиною…

– Ви, поляк з давнього шляхетського роду, хочете взяти мене, українку, за дружину?

– Прагну цього всією душею!

…У заквітчаній шпалерами вітальні, яка одночасно слугує їй кабінетом, тепло і затишно, хоча надворі мете снігом. Модні меблі з плавно вигнутими лініями, вибрані й розставлені нею з особливим трепетом, її чорний кабінетний рояль із різьбленим дерев’яним пюпітром – єдина річ інтер’єру, яку вона перевезла сюди зі свого маленького найманого помешкання, тюлі і скатертини з машинного мережива та пейзажі на стінах – усе дихає тишею і супокоєм.

Вона закінчує писати листа до Наталі і вкладає його у конверт.

Встає, підходить до стіни, проводить по ній пальцями, хвилину стоїть так, майже не дихаючи, а тоді притуляється до неї спиною, розкинувши руки і всміхаючись засніженому Цюріху за вікном.

Її чоловік сидить зараз у кабінеті за тією стіною й готує докторські дисертації з хімії та медицини, обравши для спеціалізації фізіологічну хімію – молодий перспективний напрямок.

Її мрії одна за одною починають збуватися…

1900 рік…

Софія швидко зібрала волосся на маківці в пучок, засунула ноги в домашні капці і, уже перед самими дверима похопившись, що в одній сукні-кімоно назовні буде холодно, накинула на плечі шалянову хустку.

За цей час назовні встигли перейти до другого куплету української народної пісні «Ой, запив козак, ой, та запив»:

– Ой, ти ж коню мій, коню вороненький,

Та коню вороненький, товаришу вірненький!..

Баритон практично не фальшував, але в ньому явно вчувався польський акцент, а от тенор щохвилі збивався, знову й знову намагаючись попасти в нуту.

Софія вийшла на сходи, щільніше закутавшись в хустку, бо з під’їзду війнуло холодом.

Двоє чоловіків в обнімку піднімалися сходами, похитуючись і горлаючи на весь дім пісню на диво доречного змісту.

Один з них, нижчий ростом, з пишною, тепер розкуйовдженою шевелюрою і, попри все, акуратною борідкою – ледве тримався на ногах, а його розхристане коротке пісочне пальто висіло, немов на вішаку, поверх сірого, мокрого на колінах костюма.

Другий – високий і міцний, мав заляпане знизу болотом довгополе пальто, на чорній густій бороді й хутряному комірі – крихти брудного злежаного снігу, у руці – геть пом’ятий хомбург,[63] проте ступав підкреслено твердо і в нуту влучав практично з першого разу.

Березень у Кракові видався ніяким, денна хляпа майже щовечора переходила у сніжицю, і можна було легко впасти на підмерзлих хідниках, особливо в такому стані, як вони.

Софія мовчки посторонилася, пропускаючи чоловіків до помешкання. Ті встали на порозі, голосно ойкнули і дружно закричали на два голоси:

– Ой порадь мені, коню, де ми будем ніч ночувати!..

– Тихо, діти сплять, – шикнула на них, заводячи їх досередини і прислухаючись, чи не чутно нічого з дитячих спалень.

– Де ми будем ніч ночувати… – упав до шепоту тенор.

– Хто нам буде постіль слати… – пробурмотів слідом за ним баритон.

– Хутко знімайте верхній одяг і проходьте до вітальні, я зараз чогось гарячого винесу.

Коли вона з’явилася у вітальні з чайною тацею в руках, чоловіки голосним шепотом сперечалися про доробок Сенкевича і його вплив на європейську літературу.

Молодший і нижчий ростом весь час затинався й ніяковів, але не міг змиритися, що Сенкевич «гімна вартий», а старший і моцніший явно осідлав свого улюбленого коника і злазити з нього не скоро збирався.

Зранку гість, ніяковіючи й затинаючись перед господинею, так само як напередодні перед господарем, незліченну кількість раз вибачився, розкланявся і вже майже вийшов за поріг, аж раптом розвернувся, припав до її руки на довгу хвилину…

– Василю… – зітхнула і погладила його по голові.

Коли за ним зачинилися двері, Софія зайшла до спальні і присіла на ліжку перед чоловіком, який лежав із мокрим рушником на чолі.

– Нащо ти споюєш його, Вацлаве?

– Хто, я? Я, між іншим, відзначав нашу з тобою нострифікацію.[64] Нарешті ці пихаті сенатори зрозуміли цінність наших швейцарських дипломів! Пом’янеш моє слово: держава, світлі уми якої вимушені шукати роботу поза її кордонами, довго не проіснує. Я покинув очільництво лабораторією у самого Ейсгорта, і що мені сказали у цьому вашому Кракові? Що мене сюди ніхто не звав!

– У твоєму Кракові… А гроші йому чом знову позичив?

– Це, по-твоєму, злочин? Завдяки мені його ім’я відоме по всій Європі! Хто переклав його польською, хто написав п’ять блискучих статей у модних польських журналах про нього і про його творчість? Та якби не я, нігди не вийшла б його «Синя книжечка». І, до речі, де він її писав? У тебе в Сторожинці…

– Він покинув університет.

– Через мене? Ні, дорога моя, він сам казав, що з тією медициною вийшло… як то він казав?…

– …«діло без пуття».

– От-от. Я – меценат, моя дорога, і за свою працю не маю жодної сатисфакції! Ні, брешу, Василь за це вчить мене ваших пісень.

– Ти – колекціонер, любий. Хочеш, щоб довкола тебе оберталися талановиті люди, прив’язуєш їх до себе і плетеш із них собі мотузки.

– Ну що ти таке кажеш? – Вацлав відкидає рушник, сідає і бере її лице в долоні. – Ти перепрацювалася. Захистити докторську, а між тим народити двох дітей – це могла здійснити тільки ти, – він усміхається і повільно проводить рукою по її щоці, по чолу, по вустах… – Як там у ваших газетах писали: «Це перший доктор з-поміж українського жіноцтва, а навіть це перший доктор-жінка в бувшій Австрії. Під цим оглядом випередила вона жінокпольок і жінок інших народів Австрії». А Стефаник які мені вчора оди тобі співав! Що ти випростала йому хребет, навчила любити русинів і правду в собі… Дивись, – покивав він пальцем, – я подумаю, що наш новеліст закохався у тебе, моя дорога Софі. Але я його розумію, як можна в тебе не закохатися? Все, вирішено: до біса той Краків,