Анна Стоун - Леді Вольфрам , Анна Стоун

— Можливо. Але вони хоча б живі. — Вульм перестала усміхатись. — Відновлюй час. Ти зараз не взмозі контролювати свою магію. 

— Ти мені не можеш наказувати! — у голосі відчувалася крига. 

— Не будь дурною, Рел. Повертайся на Сверид та краще залиш усе іншим. Ти хвора.

Жінка у каптурі заскреготіла зубами, але швидко заспокоїлася.

— Подивимося. — кинувши швидкий погляд на дівчину з синіми очима, вона клацнула пальцями із золотим перснем і час знов пішов. 

Після цього жінки стали невидимими, щоб не заважати, а через короткий час зникли. 

* * *

 Катана жестом показала на обхідний шлях, і вони рушили далі, вже трохи прискоривши крок. Шлюпки були зовсім поруч. До них залишилося зовсім трохи.

Катана, не зупиняючись, кинулася до краю палуби. Її пальці тремтіли, але вона швидко звільнила одну зі шлюпок, і та з тихим плеском опустилася на воду. У гаморі цього було майже не чути. 

Рада озирнулася — часу було обмаль, пірати могли звернути на них увагу. Але здається вони були не дуже уважними.

Дівчина ступила у човник і похитнувшись схопилася за його край. Наближалася ніч, разом з цим температура помітно впала. Опинитися у воді зараз було небезпечно через можливість запалення легень. Хоча Рада була не певна, що після плавання вона не підхопить нежить. 

Вони наважилися зняти заклинання невидимості тільки коли відплили достатньо далеко. 

Рада сиділа мовчки, дивлячись кудись у простір. Розмовляти їй не хотілося. Коли напруга трохи спала до неї повернулося роздратування. Та  й холодне повітря проникало під легкий плащ та сукню. 

Шлюпка пливла керована магією Катани. Єдині звуки довгий час були лиш сплески води. Ні Рада, ні її матір не збиралися порушувати мовчання. 

Через деякий час у темряві з’явилося світло ліхтарів. Попереду був острів. 

— Це острів Бáрон. — відповіла Катана, впізнавши його.

— Барон? — Рада оживилася, почувши знайому назву. — Чого ти вирішила, що це саме він?

— Я тут колись була. Ти не читала за нього у моєму щоденнику? 

— Читала. — кинула дівчина, не зводячи погляду від острова, що наближався. — Там наче живе якийсь чаклун. Він мав допомогти тобі повернутися додому. Чому ж ти досі тут?

Катана сумно зітхнула.

— Бо дороги назад немає. Це білет в один кінець. — зловивши гнівний погляд дочки, вона підняла голову до неба. — Я не хотіла, щоб ти також тут застрягла. Дублікат щоденника був для моєї подруги. Вона мала опікуватися тобою поки мене немає.

— Мене знайшли у лісі на місці будинку. Ти про це знаєш. Нікого поруч не було. Ти це можеш пояснити?

Жінка замислилася.

— Ні. Я не знаю що могло статися. Ти мала бути у безпеці в будинку разом з нею. Я не розумію чому він зник та залишив тебе поза ним. На нього спеціально накладали такі чари. Коли він залишається без господаря будинок стає невидимим.

— Напевно будинок вирішив, що дитина не може бути його господарем. Та жінка, якій ти довірилася скоріш за все втекла у той же день. Я б не здивувалася якби вона щось прихопила з собою.

— Ні. — вигукнула Катана. — Вона не могла… 

— Мені вже байдуже. — пирхнула Рада, відвернувши голову. Було помилкою вирушати на пошуки матері. Тітка Мері була права, а вона дурна її не послухала. Якби ж ця думка прийшла до неї раніше нічого цього б не сталося.

Хоч Катана казала, що це білет в один кінець Рада була налаштована шукати вихід. Бо вона не її мати!