Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

він його вже знає. Кращого гравця в крокет ви ніколи й не побачите. Він може віддати вам скільки завгодно шашок, і все одно легко поб’є вас.

Містер Пеготті ще раз кивнув головою, ніби кажучи: «Безперечно».

— А як він говорить, — я не міг зупинитися, — що переговорить будь-кого. І вже не знаю, що б ви сказали, коли б почули, як він співає, містере Пеготті.

Містер Пеготті ще раз кивнув головою, ніби кажучи: «Не сумніваюсь у цьому».

— I до того ж він такий шляхетний, люб'язний, благородний хлопець, — говорив я, зовсім захоплений своєю улюбленою темою, — що майже неможливо віддати йому стільки хвали, скільки він заслуговує. Мабуть, я ніколи не зможу йому досить віддячити за великодушність, з якою він опікував мене — значно молодшого й нижчого в школі, ніж він.

Швидко вів я далі цю мову, коли раптом погляд мій зупинився на обличчі маленької Ем’лі, що схилилася над столом, уважно прислухаючись, притамувавши подих. Її блакитні очі виблискували, наче дорогоцінне каміння, кров прилила до її щік. Вона була така небувало серйозна й гарна, що я здивовано зупинився; і коли я зупинився, всі вони розсміялись і глянули на неї.

— Ем’лі, як і я, — зазначила Пеготті, — хотіла б побачити його.

Ем’лі збентежилася, що ми всі дивимося на неї, і схилила голову, а рум’янець заграв на її щоках. Вона глянула на нас крізь скуйовджені кучері, а ми все ще дивилися на неї (я принаймні міг би тоді дивитися на неї впродовж годин). Вона втекла і не поверталась аж до того часу, коли треба було йти спати.

Я ліг у старе маленьке ліжко в кормі судна; вітер почав стогнати над рівниною, як він стогнав колись. Але тепер я не міг утриматися від думки, що то він плаче за тими, хто пішов з цього світу. Я вже не думав про те море, що може схвилюватися вночі й віднести на своїх хвилях наше судно. Я думав про те море, яке піднялося після того, як я востаннє чув ці звуки, і затопило мій щасливий дім. Пригадую, коли вітер і хвилі трохи вгамувались, я зробив короткий додаток до своєї молитви, благаючи, щоб я виріс і одружився з маленькою Ем’лі. Отак я й заснув.

Дні минали майже так, як вони минали колись, за винятком — і то був великий виняток! — того, що ми з маленькою Ем’лі не часто тепер гуляли берегом. Їй треба було уроки вчити, рукоділля робити, і здебільшого її зовсім не було вдома. Але я відчував, що наші давні блукання вже неможливі, навіть коли б Ем’лі не була така зайнята.

Хоч Ем’лі була ще дитина і сповнена дитячих примх, але разом з тим вона вже була і справді маленькою жінкою. Здається, менше ніж за рік вона далеко випередила мене. Я їй подобався, але вона сміялася з мене і мучила мене. Коли я виходив зустрічати її, вона пробиралася додому іншою дорогою і сміялася біля дверей, коли я повертався розчарованим. Найкращі часи були, коли вона тихо сиділа за шитвом на ґанку, а я сидів на дерев’яних східцях біля її ніг і читав їй у голос. І тепер здається мені, що ніколи не бачив я такого сонячного світла, як у ті прозорі квітневі дні; ніколи не бачив я такої сонячної маленької постаті, яку бачив, сидячи на ганку біля старого корабля; і ніколи зір мій не тішився таким небом, таким морем, такими чудовими суднами, що йшли на повних вітрилах у золотому повітрі.

Першого ж вечора після нашого прибуття містер Баркіс з'явився в надзвичайно розгубленому й незграбному вигляді і приніс із собою кілька зав'язаних у хустку апельсинів. Ані слова не мовив він про це добро, а тому ми вирішили, що він випадково залишив його тут, коли пішов геть. Гем наздогнав його, але повернувся зі звісткою, що то подарунок для Пеготті. Після цього випадку він з'являвся кожного вечора точно в одну й ту саму годину і завжди з маленьким клуночком, на який він ніколи не натякав, але незмінно залишав на місці. Ці ознаки обожнювання були дуже різноманітні і дуже несподівані. Серед них я пригадую поросячі ніжки, величезну подушку для шпильок, щось із півбушеля яблук, пару янтарних сережок, кілька цибулин, коробку доміно, канарку в клітці та здоровенний шмат шинки.

Взагалі, як пригадую, сватання містера Баркіса було доволі своєрідним. Він не часто говорив що-небудь; здебільшого він сидів біля вогню в тій самій позі, до якої звик у своєму екіпажі, й не відривав очей від Пеготті, яка сиділа навпроти нього. Одного вечора він раптом — запалений, мабуть, коханням — схопив восковий недогарок, яким вона воскувала нитку, поклав його собі в кишеню жилета й забрав його з собою. Після цього його найбільшою втіхою було витягти майже розтоплений недогарок, коли заявлялася потреба у ньому, а потім знову класти недогарок собі в кишеню. Він, здається, дуже був задоволений собою і зовсім не відчував потреби розмовляти. Навіть коли вони з Пеготті прогулювалися на мілинах, то й тоді він, мабуть, не відчував ніякого збентеження від свого мовчання. Він тільки раз у раз запитував, чи справді вона гарненько втішилась; іноді, коли він вже йшов, вона ховала лице у фартух і сміялася щонайменше півгодини. Та й ми всі цим дуже забавлялися, крім нещасної місіс Геммідж; до тієї, мабуть, колись сваталися в такий самий спосіб, бо вона від усіх тих заходів містера Баркіса поринала в спогади про свого старого.

Нарешті згодом, коли майже закінчився строк мого гостювання, оголошено було, що Пеготті з містером Баркісом збираються на цілий день поїхати на прогулянку вдвох, і що маленька Ем’лі та я маємо супроводити їх. Я ніяк не міг заснути вночі перед цим, передчуваючи втіху провести цілий день з Ем’лі. Ми всі вчасно прокинулися вранці. Коли ми ще сиділи за сніданком, містер Баркіс з’явився здалека, скеровуючи легкий екіпаж до об’єкта свого кохання.

Пеготті була, як завжди, у своєму чепурному і скромному жалобному вбранні. А містер Баркіс красувався у своєму синьому сюртуку. Кравець, мабуть, не поскупився, коли шив цей сюртук, бо з такими рукавами навіть у найхолоднішу погоду рукавички були б зайві, а комір був такий високий, що підпирав волосся містерові Баркісу на самісінькій маківці. Його блискучі ґудзики також були величезні. Довершене було це вбрання драповими панталонами та жилетом з бичачої шкіри, і містер Баркіс здавався мені дивом респектабельності.

Коли ми всі метушилися за дверима, я побачив, що містер Пеготті приготував старий черевик, який треба було кинути за ними на щастя і який він з цією метою запропонував місіс Геммідж.

— Ні! Хай це зробить хтось інший, Дене, — сказала місіс Геммідж. — Я самітна, всіма покинута істота, і все, що нагадує мені про несамітних і непокинутих, — усе це перечить мені!

— Та ну ж бо, стара! — гукнув містер Пеготті. — Жбурніть його!

— Ні, Дене, — відказала місіс Геммідж, схлипуючи і похитуючи головою. — Коли б я була не така чутлива, я могла б зробити більше. Ти не такий чутливий, як я, Дене. Ніщо тобі не перечить! І ти нічому не перечиш. Краще вже ти зроби сам.

Але тут Пеготті, поспішно обійшовши й перецілувавши