Крістофер Баклі - Майстер реліквій

план такий: зупиняти і розпитувати кожного подорожнього звідси аж до самого Шамбері, чи мають вони якісь пропозиції щодо того, як її викрасти. Потім ми зберемо всі ці пропозиції до купи, подивимось на них та виберемо найрозумнішу. Для більшої певності ми ще й у герцога Савойського спитаємо — можливо, і в нього є якась пропозиція з приводу нашої справи. Ось такий план.

— Зараз нема ніякої потреби ображати мене.

— А це і не образа. Образа ось: ти імбецил, Конраде.

— Обережніше, рейзелауфере!

Дюрер втрутився:

— Гей, гей, хлопці, досить. Заспокойтеся всі.

Дісмас та Конрад скочили на ноги.

— Скажи це ще раз!

— Ти імбецил. Ще раз? Будь ласка, я вимовлю це повільно, щоб ти зміг зрозуміти.

Дюрер став між ними. Почалася штовханина. Конрад наніс перший удар, що злегка зачепив Дюрерове вухо. Невдовзі вони вже молотили один одного, потім утрьох упали у багнюку і почали качались у різні боки прямісінько біля вогнища. Дюрер знову втиснувся між двох бійців.

Спостерігаючи за цим шарварком, Наткер та Анкс пожвавилися. Склавши руки на грудях, вони спостерігали за бойовищем і несамовито раділи такій розкішній розвазі у цей похмурий вечір.

Рукопашний бій супроводжувався гарчанням, прокляттями та розкиданням вугілля, що ще жевріло. Наткер та Анкс тим часом обговорювали проблему: чи не зрадять вони Конрада тим, що поставлять на рейзелауфера. Раптом почувся стукіт копит, і біля розореного вогнища виник вершник. Обидва ландскнехти потяглися за зброєю.

Наткер зі сміхом звернувся до тих трьох, які все ще вовтузилися у багнюці:

— У нас гості!

Конрад, Дісмас та безпомічний Дюрер заклякли у дивовижному сплетінні, наче Лаокоон із синами, та, моргаючи, подивилися вгору.

У сідлі була Магда. Біля неї вже тупцяв Наткер, допомагаючи злізти з коня. Другий кінь, навантажений, був прив'язаний позаду.

Буркочучи та проклинаючи обох йолопів, Дюрер звільнився з обіймів Дісмаса та Конрада і встав, увесь у пилу та смітті.

— Майстре Дюрер, — зауважила Магда, — ви трохи горите.

Край його туніки вже палав. Дюрер поплескав по ньому долонею.

Дісмас та Конрад лежали нерухомо, стискаючи один одного, та витріщаючись на Магду.

Дюрер тим часом бубонів:

— Це ж справжній шовк! Усе геть зіпсовано!

Пізніше, коли вони вже вклалися біля вогню, Магда та Дісмас лягли разом, окремо від інших.

— Добре, що я приїхала саме тієї миті,— сказала вона, — інакше б від тебе лишився тільки попіл.

Дісмас трохи помовчав.

— Не треба було, дівчино.

— То ми знову повернулися до того, що ти звеш мене дівчиною?

— Як ти здогадалася, якою дорогою їхати?

Цієї миті її голос насправді звучав точно так, як у дівчинки, щасливої від того, якою розумницею вона себе показала.

— Тієї першої ночі у лісі, коли ви з Нарсом позасинали, я дослухалась до розмови хлопців. Про Шамбері. І про плащаницю.

— Увесь цей час ти знала? Тож навіщо ти питала мене, куди я збираюся?

— Щоб дізнатися.

— Але ж ти знала.

— Не про це. Про те, чи я тобі не байдужа. Коли ти мені не розповів, я зрозуміла, що так, не байдужа. А коли минулої ночі ти йшов з лікарні, я бачила твоє обличчя. Я знала, що ти обманув мене щодо часу від'їзду.

— Магдо…

Вона піднесла пальця до його вуст:

— Ш-ш-ш…

Вона прибрала палець та замість нього на його вустах опинилися її.

Вони лежали у тиші, роздивляючись зірки.

— Ти з поклажею, — сказав Дісмас, указуючи на її в'ючного коня. — Що там у тебе? Розкішні сукні для двору герцога Карла?

— Дари від Парацельса.

— Ти розповіла Парацельсу? Боже милостивий, чи залишилась у Базелі бодай одна людина, яка б не знала про нашу місію?

— Я не сказала про Шамбері. І про плащаницю теж.

— Що ж ти йому сказала?

— Що ти виконуєш важливе доручення.

— Он як.

— Щоб звільнити декого. Людину, яку утримують у неволі та дуже пильно охороняють. Можливо, те, що я йому сказала, і не цілковита правда. Але ж Ісус — це ж і людина, чи не так? А ти казав, що реліквії — це майже живі істоти. Тож він живий там, у плащаниці. А плащаницю утримують у неволі, наче в'язня. Виходить, не така вже це була і брехня. Так?

Дісмас посміхнувся.

— Хто навчив тебе аргументувати у такий спосіб? Сатана?

Магда захоплено продовжувала:

— Парацельс був аж надто допитливий. Він одразу відчув, що я розповідаю не все. Питався, кого саме ти збираєшся звільнити. Я відповіла, що не маю права казати більше. Але він продовжував розпити. Зрештою сказав: «Ага! Так ти збираєшся до Шийонського замку!» — того, що на Женевському озері. І тут я, знаєш, зробила таке спеціальне обличчя і сказала щось на кшталт: «Е-е… н-ну-у…» — так, щоб він подумав, що розкусив мене. Він дуже зрадів. Це так смішно. Правда?

— Магдо, щось я не бачу в цьому нічого смішного.

— А, точно. Я й забула. Ти ж швейцарець.

— Річ не в цьому.

— А я гадаю, що це смішно. Тому що, розумієш, герцог Савойський тримає своїх найважливіших полонених у замку Шийон. Тож Парацельс вважає, що ми збираємося визволити якогось в'язня герцога Савойського.

— І це забавно?

— Ні, ти таки швейцарець. Досі не розумієш? Ми визволяємо «в'язня» з іншого замку того ж самого герцога Савойського. Виходить, що Парацельс правий, навіть коли помиляється.

— Магда, я мушу розповісти тобі дещо.

— Так, якщо хочеш.

— Це не дуже приємна історія. Але ти маєш її почути.

— Добре.

— Плащаниця — реліквія, яку охороняють найретельніше за всі інші святині в Європі.

— Так, це буде непросто.

— Нас упіймають. Я казав тобі це ще у Базелі. А зараз я розповім, що з нами зроблять, коли впіймають. Вони обов'язково захочуть зробити з цього повчальний приклад. Ти колись бачила, як колесують людину?

Магда мовчала.

— По дорозі на ешафот, ще у возі, кат відриває шматки твоєї плоті розпеченими кліщами. За такий злочин, як цей, відірвуть десь три, або навіть чотири куски плоті. То ж на момент, коли тебе витягнуть з воза на землю, ти будеш уже майже мертвий.

— Дісмасе…

— Під лікті та коліна підкладають дерев'яні дошки. Потім кат підіймає важке колесо — і починає ламати тобі кістки. Якщо судді виявляться милосердними, вони постановлять, щоб починали зверху. Один удар по голові — і все скінчено. Але якщо злочин серйозний, а саме так і вирішать, тоді судді зажадають, щоб кат починав знизу. Спочатку ступні, потім щиколотки, гомілки, коліна і так далі.

— Дісмасе, припини.

— Я колись бачив таку страту у Нюрнберзі. Нещасний залишався живий навіть після тридцяти ударів. Я й досі