Софія Вітерець - Право на кохання, Софія Вітерець

Розділ 36

Цього разу все було зовсім інакше. Мені ще ніколи не доводилося відчувати себе дійсно королевою й от це сталося. Не знаю, правда, добре це чи ні… Швидше якось нейтрально ставлюся до цього. Адже з великою владою приходить і велика відповідальність, тож швидко радіти не поспішала. Та й поки не було чому, адже це були просто відчуття, а у Веларії досі не було законного одноосібного правителя.

— Ти сьогодні чарівна, — підскочив до мене Айраск та без жодних питань пішов поруч, постійно наближаючись все ближче й ближче, аж доки й взагалі не взяв мене за лікоть.

— А ти як завжди, ем… — я завжди була дуже прямолінійною людиною, тож нічого дивуватися такій відповіді.

— В чудовій формі? — вирішив підказати мені веларієць з просто неземно-чарівною посмішкою на вустах.

— Та якби ж. Якийсь ти однаковий просто і все, — посміхнулася також, але не для нього, а тому, що без посмішки на вустах важкувато було дивитися на Айраскове злегка перекошене від здивування обличчя.

Той навіть відстав від мене, бідненький. Але я не сумувала. Організатори цього дійства, якими ніби були міністри чи хто там взагалі відповідав за подібні речі, цього разу постаралися на славу. Новий зал, нові оздоблення, нові запрошені гості… Але все було в тематиці останнього етапу, включно з вбраннями прибулих. Така собі квітково-ягідна тематика, що нагадувала нічний сад та вражала навіть мій дещо скептичний погляд.

Стеля була нібито розписана нічним небом, усередині якого мерехтіли тисячі зірок. Їхнє світло відбивалося у величезних дзеркалах, що висіли на стінах, створюючи ілюзію нескінченності. Підлога ж була викладена дрібними камінчиками, що світились м’яким, білим світлом, імітуючи місячне сяйво. У центрі зали стояв великий фонтан, з якого струмені води витанцьовували під мелодію, що линула з невидимих джерел.

Навколо мене туди-сюди ходили гості, одягнені у невагомі сукні та костюми, що вражали своєю елегантністю та легкістю. Веларійки в сукнях з шовку, що переливалися всіма відтінками рожевого та фіолетового, нагадували ніжні бутони троянд. Чоловіки ж, у костюмах насиченого більше зеленого, чорного та коричневого кольорів, з вишитими на них листям та плодами, нагадували могутні дуби.

Учасники ж випробування, як і я, обрали вдягнутися в ті дерева, якими стали вони. Проте ніхто з нас тоді чомусь не повторився. Всі були абсолютно різними та прекрасними водночас. Окрім Айраска, звісно, його постійно чорний колір, деколи змішаний з темно-синім мене вже, скажімо чесно, підбішував. Особливо сьогодні. Хоча раніше цей плечистий веларієць з навдивовижу бездонними очима завжди захоплював не просто своїм стилем, а взагалі усім. Таємничістю, негативною енергетикою й не побоюся цього слова, сексуальністю. Так-так, мене виховували інакше, але ну як можна не сказати цей факт, якщо він дійсно правдивий? Навіть Дартен певним чином здавався іншим. Чи то я може просто звикла до нього та й усе? Хм, не знаю. В королівському замку все стало відчуватиссчя зовсім інакше й я дійсно не знала вже чому вірити.

 — Вітаю, прекрасна незнайомко! — раптом нізвідки з’явився високий чоловік з довгим білим волоссям, що м’яко спадало йому на плечі.

Я аж задивилася на нього, адже здавалося, що сама то виглядала в рази гірше. Моє волосся було обскубаним воронячим гніздом в порівнянні з його надзвичайними локонами. І цьому я заздрила чи не найбільше, адже мені вкрай рідко й ненадовго вдавалося дійсно створити собі чудову зачіску. Та й те — лише зібравши волосся. Про розпущене вже не могло бути й мови.

— То яке ваше ім’я, чарівна герцогине? — раптом пролунало питання. Мабуть, не вперше. Але тільки зараз воно дійшло з моїх вух і мало не збило з ніг. ГЕРЦОГИНЯ.

— Ана…Анаб…Анабель, — нарешті вичавила я з себе, спіймавши посмішку незнайомця.

Дивно, в ній, здавалося, на секунду промайнули Кормеліонові риси. Але ж це неможливо? Чи ні. Все ж, він назвав мене герцогинею… А тут далеко не кожен знає про мій статус. Хоча ні — майже ніхто про нього то й не знає.

— А мене Еріон. Я дуже радий познайомитися, герцогине, — галантно вклонився той, поцілувавши мою руку та одразу скориставшись можливістю потягнув мене до танцю.

— Звідки ви знаєте? — не збиралася довго себе стримувати та одразу запитала, скажімо так, прямо в лоб.

— Я…що знаю? — ну нарешті його обличчя перестало бути таким вже ідеальним з його пречудовими рисами й трішки зіпсувалося гримасою здивування. Хоча ні, вибачайте — стало навіть милішим. Він так був схожий на останнє втілення Кормеліона — Дартена.

— Кормеліон? — одразу запитала я, бо вже не могла тягнути. Може цього разу зрозумію, хто є хто раніше й ми більше часу зможемо побути разом…

— Я не розумію, — Еріон на секунду навіть застиг на місці й на нас мало не налетіла інша пара.

— Ви не…?— уважно втупилася в його сірувато-лавандові очі, в яких було таке щире й наївне нерозуміння, що не могла не повірити. Тому вирішила поставити наступне запитання. — Звідки знаєте, що я герцогиня?

— Ви забули про ваше родове кольє, — одразу ж пожвавішав незнайомець, бо нарешті знав відповідь хоч на одне моє запитання.

— Ох, і справді, — схопилася я за шию, намацуючи родову коштовність, яка для мене здавалася звичайнісінькою буденністю. Настільки, що й взагалі забула про те, що таки вдягла його.

— А що за Кормеліон? — одразу вирішив з’ясувати незнайомець, а мене як заціпило. Чому? Гадки не маю. Просто раптом найшло розуміння — а що, як його вже немає?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍