Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

Кинджал доби Великих Моголів, — говорив він. — Індійський, можливо, шістнадцятого століття. Ефес оздоблено слоновою кісткою й золотом. Руків’я з чорного шнура, щільно намотаного на метал. Кінець руків’я багато декоровано якимись молочно-білими каменями, не знаю, якими саме... Люсі! Це ніби опали?

— І гадки не маю... А чому ти думаєш, що це кинджал епохи Великих Моголів?

— Мої батьки вивчали східні традиції. Зібрали багато книжок на цю тему. Ця зброя схожа на церемоніальну. Лезо надто криве й тонке...

— Важко сказати. Його майже цілком увігнано в спину.

— Дивна річ — убивати людину такою зброєю, — міркував далі Локвуд. — Їй місце в музеї.

— Або в антикварній крамниці, — підхопила я. — Такій, яку Вінкмена.

Локвуд кивнув:

— Твоя правда. Закінчуй малюнок... Ти знайшов що-небудь, Джордже?

— Головним чином гроші. Ось погляньте.

Він простяг нам вузький брунатний конверт, геть напханий банкнотами. Локвуд швиденько перегорнув їх.

— Самі двадцятки, — сказав він нарешті. — Тут близько тисячі фунтів... А щось іще знайшов?

— Кілька монет, кишеньковий ножик, гребінець і пожмакану цидулку. Її написано твоїм почерком на адресу «Цвинтарного Братства». А ще в нього на тілі кілька татуювань, над якими треба добре поміркувати.

— Цидулка в кав’ярні спрацювала швидше, ніж я сподівався, — зауважив Локвуд.— Я заберу її. А все інше покладіть на місце. І гроші теж. Його ще треба перевернути. Скоро тут буде Барнс. До речі, мовчіть про наші знахідки. Я не хочу давати Кіпсові жодного шансу.

Джордж несподівано вилаявся:

— Хай йому дідько! Склянка з привидом! Я ж казав Барнсові, що позбувся її!

— Тоді, заради Бога, негайно зачини духовку! У нас обмаль часу!

Локвуд мав рацію. Тільки-но ми перевернули труп Карвера, як почули, що до дверей уже підходить бригада «швидкої допомоги».

* * *

Це була не дуже велика радість — приймати в себе інспектора Барнса та його команду з ДЕПРІК, особливо тоді, коли в нашому передпокої лежало на підлозі мертве тіло. Кілька годин полісмени топтались у своїх чоботях по кімнатах, фотографуючи труп, кинджал та пляму крові з усіх можливих боків, обшукуючи кишені небіжчика й складаючи знахідки до прозорих пакуночків. А поки все це діялось, нас випровадили до вітальні, щоб ми не заважали поліції працювати.

Особливо дратувало нас те, що Кіпс із своїми агентами, який теж з’явився тут, нікому не заважав. Здоровань Нед Шоу зі своєю розкуйовдженою копицею волосся оглядав перший поверх, розпитував лікарів і сперечався з полісменами. Маленький Бобі Вернон тинявся зі своїм планшетом довкола трупа, замальовуючи кинджал — так само, як це щойно робили ми. Він увесь час хитав головою й неприязно позирав на нас із-за дверей вітальні. Незворушна Кет Ґодвін намагалася знайти сліди потойбічної енергії, які міг залишити по собі вбитий. Вона так довго стовбичила в кутку, заплющивши очі й похмуро випнувши підборіддя, що мені вже кортіло повісити на неї, мов на вішак, Джорджеву куртку.

Врешті-решт тіло заховали в чорну торбину на «блискавці», завантажили до фургона й повезли геть. Килим згорнули й винесли. Оперативники засипали передпокій сіллю. Один з них, повільно пережовуючи гумку, просунув голову в двері вітальні.

— Усе гаразд, — повідомив він. — Може, насипати ще залізних стружок?

— Ні, дякуємо, — відповів Локвуд. — Ми зробимо це самі.

Оперативник скривився:

— Його ж убили. Шістдесят п’ять відсотків убитих повертаються на місце злочину вже першого року. Тридцять п’ять відсотків — пізніше. Це доконаний факт!

— Так, ми це знаємо. Все гаразд. Ми самі запечатаємо місце злочину. Ми ж агенти.

— Раніше я ніколи не бачив агентів у таких шортах, — буркнув оперативник і пішов собі.

— Я теж, — підхопив Барнс. — А я на цій роботі вже тридцять років.

Він постукав пальцями по канапі і вкотре поглянув на нас із докором. Інспектор уже пів години сидів у вітальні, допитуючи нас. Кілька разів поспіль ми розповіли йому про нашу нічну пригоду — від стукоту в двері до прибуття швидкої допомоги. Ми не приховали від Барнса нічого, крім останніх Карверових слів: за нашою розповіддю, він нібито просто вдерся до будинку й відразу помер. Так само не згадали ми й про Локвудову цидулку.

Квіл Кіпс тим часом притулився до шафи, згорнув на грудях руки й скоса позирав на нас. Ґодвін з Верноном сіли на вільні стільці. Нед Шоу ховався в затінку, мов гієна, що тільки-но навчилася стояти на задніх лапах, і не зводив очей з Локвуда. Це аж ніяк не скидалось на наші звичні посиденьки у вітальні. Тому ми й не запропонували гостям чаю.

— Єдине, чого я ніяк не зрозумію, — мовив урешті Барнс, — чому Карвер завітав саме до вас? — Його вуса наїжачились, а обличчя сповнилось підозрою.

Локвуд, сидячи в кріслі, недбало поправив собі рукав. У такому вбранні було важко мати ошатний вигляд, проте Локвудові це вдавалось якнайкраще.

— Він, мабуть, десь почув, що ми цікавимось викраденим дзеркалом. Йому, напевно, хотілось поговорити з кимось обізнаним, розумним і кмітливим. А в цьому випадку ми були для нього єдиним вибором.

Кіпс вибалушив очі. Барнс нетерпляче вигукнув:

— Але чому він узагалі прийшов? Чому виліз із підпілля? Його ж розшукували!

— Я можу лише припустити, що це через Бікерстафа та його дзеркало, — відповів Локвуд. — Сила дзеркала, напевно, вразила його. Не забувайте, воно вбило на кладовищі його колегу Недлса. І хтозна, чого воно ще накоїло. Можливо, Карвер хотів щось пояснити, розповісти нам про нього...

Барнс узявся сердито походжати кімнатою:

— Це дзеркало пропало менше ніж дві доби тому — і вже вбило двох людей, які його викрили! Тільки подумайте: на вас, Кабінсе, чекала б така сама доля, якби ви не накрили його сіткою!

— Від його обличчя воно б першим тріснуло, — спробував покепкувати Кіпс.

— Його треба знайти! — стукнув себе кулаком по долоні Барнс. — Інакше це ще не кінець! Воно смертельно небезпечне. Воно вбиває всіх, хто трапляється довкола!

— Карвера вбило не дзеркало, — спокійно нагадав Локвуд.

— Так, але все одно він загинув через нього! Люди ладні вбивати, щоб заволодіти ним!

Локвуд хитнув головою:

— Можливо. Але в убивці дзеркала не було.

— Звідки ви знаєте?

— У Карвера були з собою гроші. Виходить, він уже продав його.

— Це нічого не доводить! Його могли вбити, щоб змусити замовчати!

—