Лариса Лешкевич - Від вічного кохання лише неприємності, Лариса Лешкевич

– Іди! Йди звідси! – несамовито закричала вона.

Тешеб подивився на її палаюче від гніву личко і спитав: 

– Забула, для чого ти тут?

– Ти мене не любиш!

– Не люблю і не зобов'язаний любити, – спокійно відповів він.

– Ненавиджу тебе! Пусти! Я додому поїду! Зараз же!

– Ти поїдеш тоді, коли я дозволю.

Він грубо жбурнув її на ліжко.

Гайя люто пручалася, царапала  його гострими нігтиками. Тешеб не збирався битися з оскаженілою кішкою.  

Він знерухомив їй руки чарами, зірвав одяг і взяв дівчину, що звивалася під ним, наплювавши на всі пестощі й поцілунки, про які мріялося зранку. 

Його каламутило і від дикого жадання, і від злості – не на Гайю, на себе самого. Навіщо він  взагалі   вплутався  у  цю безглузду суперечку? 

З дівчиськом  все зрозуміло: вона молода, гаряча, до того ж потрапила під дію місячної магії.  А ось  себе він вважав розумним і доволі холоднокровним,  бо не першу  ж тисячу років  існує! 

То чому  він не може вдержатися  поруч із нею? 

Злість утримувала Тешеба на межі, доки гнівні крики Гайї не перетекли в утробні, солодкі стогони, доки тоненькі стегна не затремтіли під натиском його пристрасті, доки вродливе личко, що палало  жаром, не спотворилося від насолоди.

– Тешебе! –  простогнала  вона і залилася сльозами, здригаючись і пульсуючи.

У голові в нього щось гуділо, вибухало, гуркотіло. На мить він втратив орієнтацію в просторі, втратив самого себе. Почуття, про яке він уже давно забув, заповнило не тільки його самого, а й світ, у якому він мешкав...

Крізь завісу дурману Тешеб відчув на своїх губах її солоні сльози, почув, як голосно й квапливо б'ється її серце, і розплющив очі.

– Гайє... Гайє... – видихнув він, обіймаючи дівчину з невимовною ніжністю.

– Я хочу принести Невідворотній  Богині жертву за те, що вона здійснила мою мрію... –  прошепотіла та, перебираючи пальцями його волосся. – За зустріч із тобою...

–  Жертву? – неуважно запитав Тешеб, не одразу зрозумівши, про що йдеться.

– Так!  Я дам їй свою кров!  Бо немає для богів солодшої жертви, ніж кров…

– Чекай-но! Ти збираєшся принести свою кров у жертву тій, кого ви звете  Невідворотною?

– Так.

Тешеб неголосно розсміявся.

– Що смішного? – трохи скривджено запитала Гайя.

–  Невідворотна не вимагає в жертву кров відьми.

–  Але всі відьми віддають їй кров з давніх часів.  Це традиція!

– Традиція, яку вони самі ж і придумали.

–  Тоді, які жертви їй потрібні? 

– Вважаю, що їй взагалі не потрібні жертви!  – відповів  Тешеб, притягуючи Гайю на своє плече.

– Чому? – вона підвелася і дуже уважно на нього подивилася: – Розкажеш мені, хто ти? Чи це таємниця? Я, нікому не скажу, слово відьми! – пообіцяла Гайя, обрисовуючи  пальчиками  могутні  м'язи його грудей. –  Де ти народився? Ти з цього світу?

–  Ні, не з цього, але жити мені подобається тут, – ухильно відповів Тешеб.

– То богом повного місяця потрібно народитися? – не здавалася Гайя.

– Ні, ним може стати будь-хто, хто володіє особливою силою. Важливо походження, бажання і розуміння того, що ти будеш робити.

– І як давно ти цим займаєшся? 

– Дуже багато століть.

–  А що ти робив до цього?

– Усяку дурню... 

–  Тешебе!

–   Саме так,  крихітко. Коли живеш тисячі років і в тебе все є, починаєш дико нудьгувати.

–  Отже, ти безсмертний?  

–  Не без цього…

– Якщо ти безсмертний, то ти –  нащадок якогось вищого бога! – зі знанням справи сказала Гайя.

–  Нащадок, – кивнув Тешеб, –  але не  бажаю  зараз  говорити про свій родовід.

У двері постукали, потім  долетів  голос Ули: 

– Господаре! Сін бажає, щоб ви схвалили список гостей.

– Зараз! – відгукнувся Тешеб і запропонував: – Підемо разом, подивимося, кого він там запросив?

–  Ні! –  Гайя мотнула головою, –  Я там усе одно нікого не знаю. До того ж у мене заняття...

– Тоді, зустрінемося після занять, –  сказав Тешеб і на прощання палко поцілував її в губи.