Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

type="note">[248]. Головне, що в них не було якихось неписаних правил. Вони пили й фехтували, коли їм заманеться; власне, це було майже постійно. Обмеження сподвигнуло б їх радше до протилежного.

Коли ми запитуємо, чому сьогодні свобода більше не є в певному сенсі загальною свободою, то спершу звертаємо увагу на простір. Але вже тоді простору могло бракувати. Доводилося усамітнюватися в лісі, щоб знайти там свободу. І такий «ліс свободи» існує ще й досі, навіть посеред світових метрополій.

Важливішою є інша передумова свободи: тоді не було страху перед смертю. А це змінює світ. Раніше було багато простору й мало страху. Сьогодні все менше простору і все більше страху. Все це нічим не змінює свободи, яка досі залишається так само близькою й доступною. Монтерлан[249] про це гарно сказав:

«La liberté existe toujours. Il suffit d'en payer le prix[250]».

Той, хто жадає свободи задурно, виказує те, що він її не заслуговує.

123

«Пиво й вино» — цей огляд трохи вийшов із берегів і далеко нас завів. Ключова різниця між ними полягає в тому, що пиво є напоєм дещо незграбнішим, але ця різниця стирається, якщо спуститися до відкритого погреба.

Шляхетна природа вина не надто пасує до пиття з примусу. Проте більше рабів було у винних країнах. Але все це належить ще до переддвір'їв. Коли наростали хвилі святкування, танули й відмінності. Раби ставали господарями під час Луперкалій[251].

Ми наближаємося до свободи — відчуваємо звільнення, насолоджуємося ним під час святкування. Те, що в сп'янінні криється свобода не лише для закоханих, але й для жебраків та вбивць, показав у своєму циклі Бодлер.

Вивільняє зовсім не забуття. Тут радше забуття провіщає наближення свободи. Стареча забудькуватість показує, що єство починає «відступати зі світу явищ». Багато речей стають неважливими. І хоча сп'яніння — то лише алегорія, проте в часі воно звільняє від сутої події, від зміни фактів.

Me voilà libre et solitaire! Je serai ce soir ivre-mort; Alors, sans peur et sans remord, Je me coucherai sur la terre[252].

Алегорії залишаються. Навіть Гельдерлін якось казав: «Прожив, як боги, я раз один» — й не більше.

Слідами Мопассана

124

Нудьгуючи в окопах, я разом зі своїми товаришами часом розважався тим, що розбирав нерозірвані боєприпаси, які валялися на землі. Я облишив це заняття тільки тоді, коли зазнав невдачі з невибухлою гранатою від англійського гранатомета. Крихітний капсуль із гримучою ртуттю вибухнув сильніше, ніж я припускав. І хоча я правильно визначив його за формою, тобто як капсуль-запальник, але недооцінив його вміст. Мені ще пощастило, що я поплатився за це тільки подушечкою великого пальця. Щось подібне сталося зі мною, коли через кілька років я спробував дрібку гашишу.

Деякі інші інциденти я хотів би тут опустити. Одне слово, під час війни багато читають, або принаймні така можливість є у тих, хто надає перевагу книжкам перед картярською грою чи безкінечними балачками. Видовищна частина війни, яка відіграє головну роль у повідомленнях, є крихітною порівняно зі своїми сірими смугами — нудьгою й чеканням. Місяцями чекаєш на те, що має відбутися — в бліндажі, бункері, перебуваючи в запасі чи в резерві, розквартированим, сидячи на телефоні. Для читання вигідно бути оберєфрейтором або ще краще гауптманом, головне — бути на вахті. На Західному валу[253] я мусив не спати по пів ночі, хоча й не приходило жодного повідомлення. Але у мене було добре товариство: весь Толстой.

І я ще не згадував тут про лазарет. В одному з них, здається у Валансьєні, гаяти час мені допомагав томик Мопассана. Серед оповідань, об'єднаних у цю збірку, дві історії особливо вирізнялися — по-перше, «Горля», де доволі лячно описано наближення божевілля, а також одне дослідження про сп'яніння від ефіру, яке стало для мене приводом замислитися. Я не маю цього оповідання під рукою, але пригадую, що Мопассан змальовує вплив такого сп'яніння як акустичне одкровення. Він описує своє підслуховування внутрішнім вухом розмови двох співбесідників. Це підслуховування годі відділити від діяльної співучасті слухача, який перебирає на себе то першу, то другу роль і таким чином розділяється на двох співбесідників. Мовець починає чути самого себе й дивується з власної внутрішньої діалектики. Це нагадує «автоматичне письмо». Щойно один голос висловив свої аргументи, як другий голос викладає контраргументи. Вони переконливіші. Потім знову повертається перший голос і заглиблюється ще більше. І все це виражається не в словах, а звучить як жебоніння струмка, що протікає поруч. І також не в реченнях — а скоріш як дует, який долинає із сутінків саду у сновидіння людини, яка спить. Усе розумніше й розумніше, а при цьому глибше й глибше; глибокі причини набувають переконливості і врешті сягають ґрунту. Це той ґрунт, на якому жодна ґрунтовна причина вже не важить. Синтез розчиняється.

Ось як я оцінив би сьогодні цей спуск у колодязь пізнання. Тоді я просто віддався йому з пристрастю, з якою кидаються здійснити сміливий виверт або стрибок, з яким чутлива, прудка істота, хорт або арабський скакун, перестрибує через перешкоду. Боки дрижать, ніздрі тремтять від збудження. Такі «заряджені» типи зустрічаються час від часу, особливо серед аристократів; цей біг — часто яскравий, але короткий.

Мопассан був сензитивним, ймовірно, навіть надсензитивним у сенсі Райхенбаха. Це пояснює його успіх та його падіння. Серед німців він цінується вище, ніж серед своїх співвітчизників; можливо, його ефекти діють там як надто самозрозумілі, надто природні. Багато років тому я розмовляв про це з Фрідріхом Зібурґом[254], який поділяв мою пристрасть до цього автора, а потім не так давно з Жульєном Ґраком[255],