Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

type="note">[235]. Викоренити його, принаймні частково, вдалося лише у XVIII сторіччі. Ще перед Першою світовою війною не вхожі до корпорацій вважалися «дикими» — їм приписували таємні вади.

Проте закритий порядок пішов студентам на користь. Вони могли виступати проти міщан та навіть проти місцевих правителів. Аж до часів рококо було звичною справою, що чоловік мав при собі зброю й цим показував, що є вільним; від часів революції носіння зброї обмежувалося службою. Там, де влаштовували бучні святкування, а під рукою виявлявся меч, годі було уникнути кривавих зіткнень. Про це є купа свідчень не лише у романах, але й у мемуарах. Виходили за двері й робили свою справу. У «Симпліциссимусі» описаний двобій між вершником і піхотинцем, який здобув перемогу завдяки оманливому випаду. Несподіваним ударом після вдаваного нападу володів також Казанова, який завдяки цьому відбував свої дуелі майже як рутинну справу. Принаймні він похвалявся цим, так само як і тим фактом, що одного кельнського журналіста, який говорив про нього як про «горезвісного» Казанову, покарав ратановим ціпком.

Укол, в якому не надто важлива брутальна сила, виглядає елегантніше, ніж різаний удар. Усе це видно навіть у природі, приміром у брижача, водяного птаха, якому Лінней дав ім'я Philomachus pugnax. Під час парувального сезону тут, як на середньовічних місцях фехтування, доходило до церемонійних удаваних поєдинків.

Германець під час фехтування охочіше вдається до різаних ударів. «Колюча» зброя має для нього менший престиж, так само як кішка порівняно із собакою, вино порівняно з пивом. Щоправда, у Єні ще за часів Лаукгарда[236] фехтували рубаним ударом та уколом; при цьому доходило до гротескних стрибків. Коли укол не заторкував кістки, а лише проходив крізь плоть, тоді казали, що «пташка насрала».

Мензуру[237], подібно до бою биків, що став безкровним у Південній Франції та Португалії, можна розглядати як перехід архаїчного релікту у спорт, якби тільки з ним не були нерозривно пов'язані старі й нові забобони. Querelles allemandes[238]: партнери сперечаються про речі, яких уже давно не існує.

За своїм головним призначенням, тобто як випробування для вступу до чоловічої спілки, фехтування застаріло. Без постійної традиції воно було б просто одним із видів спорту, менш небезпечним за бокс, лижні перегони, футбол. Щодо «випробування характеру», то кермування робить надійний відбір. Потім іде перший самостійний політ, стрибок з трампліна та інші випробування в межах динамічного світу. І врешті можна стати своєю людиною як у фехтувальному залі, так і в космічних польотах, але все-таки, як каже Шлаємахер, залишатися нікчемою.

І це, напевне, одна з найтрагічніших фігур сучасності: людина, яка опанувала modus operandi[239], але програє в субстанції. Досконала навіть у занепаді.

122

Цитуючи Лаукгарда, ми знову опинилися у вужчій темі, адже ми ще «не полишили пива». Це не означає, що Лаукгард (1758–1822), студент теології, магістр, волоцюга, солдат у Фрідріха і у французів, колишній пастор, автор романів, задовольнявся пивом. Він був достойним учнем Карла Фрідріха Бардта[240], який у Ґіссені читав лекції з теології, обіймав посаду генерального суперінтендента[241], а 1792 року віддав Богові душу як господар винного шинку у Галле. Його прізвисько було «Бардт із залізним чолом».

Бардт мав симпатію до Зальцманна, Базедова[242] та філантропічних ідей, які починали скрізь пробиватися, — до кожного пом'якшення звичаїв, які Лаукгард обзивав «petit-maîtrerei[243]». Він не помилявся, коли вважав осідками petits-maîtres Ляйпциґ та Ґеттінґен. Якось, коли він уже не знати в якому із цих міст влаштував застілля зі студентами, свою склянку для шнапсу він прив'язав мотузкою до руки, аби випадково її не проковтнути, як він пояснив подивованому товариству.

У нього поєднувалися всі риси первинної гробіянської приязності — смітити грішми за рахунок філістерів, яких ти «доїш» та з яких насміхаєшся, постійна готовність до бійки або до братання та до гамірного бенкетування до світанку.

Поглинання величезної кількості пива не могло тривати довго, якщо пиво варили міцне. Але таким чином можна було продовжити fidelitas[244]; тож повне сп'яніння наставало не одразу. Деякі «пивні» села були відомі своїми легкими сортами, які можна було варити лише влітку. Щодо Лаукгарда часом було неясно, чи він ще п'є чи вже знову п’є. До обіду він у нічній сорочці та з довгою люлькою сидів за одним із столиків, виставлених на ринковій площі, й приймав відвідувачів; траплялося, що в такому вигляді він ішов на лекції.

Гумор також був тоді гробіянським; його улюбленою формою була витівка, найчастіше за чужий кошт. Бідолашного доглядача на ім'я Ойленкаппер Лаукгард та його почарківці доводили ледь не до самогубства. Найкращим жартом вважалося «дзюрення». Для цього збиралися в коло двадцять чи більше почарківців, бажано перед будинком, у якому мешкав професор зі своєю панією, та після надмірного споживання рідини під непристойні балачки спорожнювали свої сечові міхурі.

Лаукгард любив непристойності; вони були головною його розвагою. Він також постійно полював за новими словечками й виразами. Зокрема, він пишався тим, що зібрав багату колекцію непристойностей, але скидається на те, що цю його працю було втрачено, хоча, можливо, колись вона таки знайдеться, подібно до «Ста двадцяти днів Содому» маркіза де Сада. Зараз для цього був би доволі сприятливий час.

При цьому Лаукгарду годі відмовити в інтелекті; він володів новими й давніми мовами, був начитаним у класичній та сучасній літературі, добре знав Біблію. Його висновки завжди були влучними. Стічні води історії та суспільства залишались би в стагнації та були б недослідженими, як болота в Caput Nili[245], якби в них не заглиблювалися такі голови як Лаукгардт. Тут варто також назвати й Ройтера з його «Шельмуфським[246]».

Масні жарти особливо пишно квітнуть у вузькому, затхлому повітрі несвободи. Люди пиячать, влаштовують бійки та говорять усілякі непристойності, оскільки кращого годі тут чекати. Скільки енергії марнується на різні жарти, можна уявити собі за зразками з непристойних антологій на кшталт «Господині на річці Лан[247]».

Тут ми торкаємося засадничої різниці в порівнянні з класичними ледарями у ведмежих шкурах; у цьому плані вони дотримувалися правил пристойності. Вже Таціт вихваляв за це германців