Мак Карсегі - Османськими шляхами, Мак Карсегі

–Ти б нам зброю дав, – втрутився в розмову Богдан, – і ми б тобі показали усе, як було там, в ущелині.

–Ще один. Не язик, а помело. Ви вже мали у руках зброю, але таки втрапили до підвалів Кірама. Де ж тоді була ваша відвага та вміння?

–Бачиш, пашо, – картинно скривив губи Василь, – твої люди гірші за якихось злодюг з найзакинутіших нетрів Кафи. Та, що там, – махнув козак зв’язаними руками, – навіть ми, двійко калік, зуміли дати перцю твоїм недолугим гайдукам. Думаю цього разу було б те ж саме.

–Помиляєшся. Цього разу вас усіх білують, а тоді посадять на палі, – зверхньо хмикнув Рахман. – Або навпаки. Зрештою, послідовність не має значення. Адже так? Ми не прибічники довгих загострених стовбурів. Це ви, християни, полюбляєте один одного на них садовити. То ж для вас усе буде, як удома. Скільки людина помирає на палі?

Козаки мовчали. Вони знали, що це жахлива смерть у невимовних муках. Богдан вперше побачив цю кару під час повстання Северина Наливайка. Тоді, він був юнаком, джурою у Немови. Зараз перед очами ясно вималювалась образи козацьких шпигунів, які потрапили до рук польської шляхти. Але справжнім жахом була різанина в урочищі Солониця. Десятки і сотні утиканих у землю стовбурів з посадженими на них людьми височів над степом, немов ліс. Тисячі порубаних, включно з дітьми та жінками. Подібної жорстокості Богдан не бачив, ані до того, ані після. А сісти на палю самому... Така перспектива його зовсім не тішила.

–Замовчали, великі воїни? – самовдоволено засміявся Рахман. – Злякалися?

–Було б кого, – фиркнув Богдан. – Безрукого блазня боятися? Який і до виходка самотужки не годен сходити. Я вже й про все інше мовчу. Чи може тебе? Прихвостня каліки. Може ти ще йому й сраку підтираєш?

–А, як же інакше? – підтримав побратима Немова. – В Даміра ж рук немає. І підтерти треба і помити.

Обличчя Рахмана почервоніло. На скронях почали часто пульсувати вени. Очі горіли гнівом. Та поки що кримчак стримувався. Хоч це явно йому давалось не без зусиль.

–То ви так хочете розмову вести? – голосно сопів ніздрями Рахман.

–А, як іще? – щиро здивувався Богдан. – Ти ведеш нас на смерть і думаєш, що ми з тобою чоломкатись будете?

–Не наробили б дурниць, ніхто б вас не чіпав. Вільні були б, як вітер у полі.

–То це ми? – обурився Богдан. – Це ми дурниць наробили? Не потрібно було лізти на наші землі, не потрібно було гнати ясир. Твій брат поневолив мою дружину, – козак впер вказівного пальця собі в груди, – силував її, як рабиню. Моїх діток розвезли у різні кутки Османської імперії. То хто ж тут дурниць наробив? Чи може б ти, пашо, по іншому себе повів? Що б ти робив, якби твою сім’ю погнали в неволю?

–Як, що? – сплюнув Василь. – Прийшов би до свого зобідчика і облизував йому руки та ноги, випрошуючи милостиню. Не шукай у них совісті, Богдане. Немає її. Спить непробудним сном. Ти уже питав. Це для них буденна справа. Люди вони такі. Бездушні.

–Твоя правда, – зітхнув козак. – Ні совісті, ні честі.

–Не тобі про честь мою говорити! – гримнув Рахман. – Розвели теревені. Не вам вказувати, як нам жити. Ви тут чужинці.

–Ніхто й не вказує, – нахмурився Богдан. – Але честі у вас знайти – зась.

Рахман вихопив шаблю і приставив вістря до Богданової шиї. Козак не знітився. Його погляд твердо вперся в очі кримчака. І жодного натяку на страх.

–Думаєш я не знаю на що ви двоє мене провокуєте? – губи Рахмана скривились. – Та що це вам дасть? Оцей, – кримчак кивнув у бік Немови, – каліка. Якщо й колись і був добрим рубакою, то тепер я йому швидко голову зітну. А ти? – Рахман знову перевів погляд на Богдана. – Заледве оклигав від ран і поперся у Крим. Мені відомо, що ти навіть верхи не міг сидіти ще кілька місяців тому. Думаєш твої рани добре зажили? Думаєш зможеш зі мною потягатись? Я знатного роду. Народився з шаблею в рука і ріс з нею. А ти? Босяк, якому удалось втекти на Січ? Всього лиш?

–Ти ба’, – звів брови Богдан. – Так і є. Але ти все одно не наважуєшся схрестити зі мною зброю.

–Не личить вельможі це.

–Бачив я вельмож, бачив шляхтичів, пашів та беїв. Кров у всіх однакова. Нічим не відрізняється. То чим же ти кращий за мене? Дві руки, дві ноги, одна голова. Така ж людина. От і маємо...

–Що маємо? – чорні брови Рахмана зсунулись на перенісся.

–Страх, – сухо кинув козак і підніс демонстративно руки. – Я сиджу зв’язаний, без зброї, а боїшся ти. Хоч за поясом у тебе пістолі, при боці шабля та кинджал, а за спиною два десятки посіпак. Тільки й всієї честі. Тільки й всього ґонору. Тільки й всієї вельможності. Пустопорожні балачки.

Воронячі очі Рахмана звузились. Він оглянувся. Його люди стояли у нього за спиною і уважно слухали розмову. А це вже була образа. І найголовніше, що не перша. Ким він буде в очах своїх гайдуків? Слабодухим служакою старшого брата, який безвольно виконує усі його накази? Цього Рахман допустити не міг. Чим-чим, а своїм авторитетом, важко заробленим за роки, паша ризикувати не мав наміру.

–Договорився, невірний, – заскреготав зубами кримчак. – Пиняй на себе.

Лезо шаблі лягло на мотузки, що зв’язували руки Богдана. Кількома короткими рухами Рахман звільнив їх.

–Зброю йому!

Один зі слуг підбіг і поклав шаблю поруч з Богданом. Козак недовірливо глянув на Рахмана, розтираючи занімілі зап’ястя.

–Ну!? – гримнув Рахман. – Ти ж так хотів стати зі мною до бою. Куди пропало твоє завзяття?

Богдан підняв шаблю, розрізав мотузку на ногах і звівся, опираючись на вістря. Він зробив кілька кроків, зважив зброю в руці, стиснув ефес, підбираючи хват, а тоді перевів зосереджений погляд на Рахмана.

–Непогана шабля, – сказав він.

–Вона тебе не врятує. Ставай до бою.