Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

–Я підвела вас обох. – тихо сказала вона, повернувшись до Тіордана. – Знаю, ви обидва не хочете бачити мене. Повірте, якби я могла, лягла б на твоє місце, аби ти залишився живим.

Аджаала перевела розчарований погляд із сестри на стіну.

–Знаю, ти злишся... – сказала Олімпія, підійшовши до неї.– Скажи щось. Не тримай у собі гнів, я заслужила. Хочеш, можеш врізати мені, я не захищатимуся.

Дівчина виглядала розпачливою, вона тремтіла, темно–пурпурові очі були заплаканими, здається, вона просто втратила всі сили разом. Свою гордовитість, зарозумілість, вона втратила все, але Аджаала не відчувала до неї жодного жалю. Їй було просто неприємно перебувати в товаристві сестри і її істерика тільки дратувала її. Вона намагалася якось примиритися з фактом, що Тіордан помирає, але не могла собі дозволити впасти в такий самий стан, як Олімпія. Вона просто не мала права втратити себе перед початком війни. Але гіркий присмак розчарування не дозволяв їй навіть дивитися на Олімпію без огиди.

–Коли все закінчиться, я хочу забути про тебе назавжди, – тихо сказала Аджаала.

Олімпія примружилася, ці слова разом із холодним тоном Аджаали, її безмірним спокоєм і сповненим розчарування поглядом, відчувалися для неї, як ляпас. Усе більш ніж зрозуміло.

–Що ж... справедливо. – тихо відповіла вона, повернувшись до Тіордана.

Аджаала сіла поруч із Тіо, його обличчя було блідим, під очима сині кола, він виглядав виснаженим.

–Вибач мені.– шепотів він.

–Не потрібно говорити. Не витрачай сили.– Аджаала погладила його по обличчю.

Вхідні двері шумно відчинилися, батьки Тіордана виглядали розлюченими.

–Де наш син?! – запитав його батько.

–Він тут.– відповіла Олімпія.

–Що з ним? – злякано запитала його мати.

–Мортерновник.– відповіла Аджаала.

–Ні... – жінка доторкнулася до обличчя й рук сина.– Де він його знайшов?!

–На Кігті.– відповіла Олімпія.

–Це все ти! – мати Тіо схопила Олімпію за комір сорочки, притиснувши до себе... – Ти те дівчисько, яке викликало їх! Це ти винна! Через тебе мій хлопчик гине! – вона трясла її, схопивши за шию. Олімпія не чинила опору, тільки сльози капали, спускаючись по її щоках.

–Відпусти її.– сказала Аджаала, схопивши матір Тіордана за руки.

–Ти ще хто така? – заревів батько Тіо, хапаючи Аджаалу за волосся.

–Твій син помирає, а ти вважаєш за краще відтягати мене за волосся?! – крикнула вона, знявши його руки зі своїх плечей. – Попрощайся з ним, недоумку! –вона врізала батькові Тіордана потиличник, штовхаючи його матір до дивана, де лежав хлопець.– Прийшли по відплату, теж мені, батьки... – вона хмикнула, ненависно дивлячись на батька Тіордана, і підняла Олімпію, ставши між нею і матір'ю хлопця. Його батьки ридали, схилившись над сином. Олімпія лила сльози, низько опускаючи голову. Аджаала не могла перебувати тут. Вона не хотіла дивитися, як він помре. Не хотіла навіки запам'ятати, як Тіордан видасть останній подих і заплющить очі. Вона зробила крок до дверей, Олімпія схопила її за руку.

–Стій. Ти йдеш? – запитала вона, округливши очі.

–Залишся з ним.– знявши її руку зі свого зап'ястя, сказала вона.– Проведи його, я не зможу.

–Аджаало, не кидай мене.– благала Олімпія.

–Ну, вже ні! – різко повернулася вона.– Через тебе він на смертному одрі. Ти хотіла його? Так, отримуй. Не знімай із себе відповідальність. Будь із ним до кінця. – її очі горіли винним кольором, виблискуючи червоним десь біля зіниці, вона зітхнула.– Але я... я хочу пам'ятати його таким, яким знала ще до зустрічі з тобою.

Аджаала перенеслася до палацу. Аріста зустріла її, лизнувши пальці господині. За нею потрусили кошенята, наполовину менші за Арісту, але досить дорослі, як для тих, хто народився всього кілька днів тому. Ельга зібрала всіх у тронній залі, коли Аджаала увійшла до нього, здивувалася кількості скликаних людей. Тут були німфи, русалки, сирени, маги, увесь Ковен, Містрал, велика кількість королів держав, представників армій, усі, про кого Аджаала тільки читала в книжках з історії, всі були тут. Верховний Клан і всі його друзі теж юрмилися навколо широкого крижаного столу. Ельга була по центру.

–Аджаало!–королева підійшла до дівчини, взявши за руку.– Знаю, тебе вже нудить від співчуття, проте знай, що ти не самотня. Ми поруч.

Аджаала стисла руку Ельги і вони підійшли до столу.

–Отже, хто може дати характеристику істотам, які називають себе мортленами? – запитала Ельга.

–Це істоти, які жили під Верхнесферою багато століть. –відповів Нік, який є хранителем, він узяв книжку з рук Калерії, випадково доторкнувшись до неї пальцями. Вони обидва зніяковіло відвели погляд.

–Ви помиляєтеся.– відповів Оматей.

–В чому? – не зрозуміла Ельга.

–Мортлени населяли землі Ґотліна ще за Абрахама. –пояснив він. – Це істоти, що дали життя сучасним відьмам. Кіготь – прямі нащадки мортленів. Але коли відьми почали винищувати людський рід для своїх... експериментів, війська Абрахама зігнали всіх відьом на окремий клаптик землі, він зачарував його так, щоб на островах було все, що потрібно для їхнього життя, але водночас острів запечатався, не даючи відьмам змоги покидати його. Кіготь встиг захопити кілька могил мортленів, де вони вичікували, готові до нападу, доки Гаала не напустила туман під острівцями, що зупинило їх.