Максим Іванович Кідрук - Доки світло не згасне назавжди

Той повернув голову, зустрівся поглядом з Рутою, після чого кивнув, запрошуючи Аміну зайти. Монітор не заспокоювався. Мати виникла у проході, ступила до палати і, вгледівши доньку, зупинилася. Рута вчепилася холодними пальцями в матрац. Її дихання стало неглибоким і частим. Аміна зрештою змусила рот посміхнутися, хоча очі залишалися сумними й переляканими. За жінкою до палати зайшов Григір. Рута зміряла батька поглядом. Думки були ясними, проте її погляд усе ще фокусувався із затримкою. Дівчина подумала, що відтоді, як бачила батька востаннє, він немовби всох. Мав такий вигляд, наче в організмі вичерпався запас якоїсь надважливої субстанції, що давала снагу жити… Згаслий погляд, безвольна складка рота. У лівому оці полопалися капіляри і білок скидався на кусень сирого м’яса. Рута довго та прискіпливо дивилася на нього; Григір, не витримавши, опустив голову, але дівчина продовжувала дивитися. Зрештою ковзнула поглядом далі – повз Русецького до входу в палату, – плекаючи надію, що слідом за батьком на порозі з’явиться Індія.

Аж ось Аміна метнулася до ліжка.

– Ну як ти? Все гаразд? Як ти почуваєшся? Тобі важко говорити?

Насправді ні, горло не аж так саднило, проте Рута кивнула. Потім відхилилася, щоб стежити за входом до палати. Сестри не було. Дівчині кортіло спитати, чому не прийшла Індія, та вона не змогла. Лише коли занили щелепи, усвідомила, як міцно зціпила зуби.

Спричинене мовчанкою жахливе відчуття вакууму буквально поглинало Аміну, й вона невлад продовжила:

– Через ЗНО не переймайся. – Обличчям матері промайнула силувана посмішка. – Ми з татом про все подбали. Пояснили, що ти загубила документи, звернулися до поліції, нам дали довідку, тобі треба буде тільки написати заяву на проходження додаткової сесії. Тож не хвилюйся. Одужуй.

Рута нарешті набралася духу відповісти:

– Я не хвора, мам.

Аміна скоса зиркнула на кардіомонітор – тиск у нормі, зате частота серцевих скорочень добиралася до сотні – і одразу закивала.

– Так. Так. Звісно. Але раптом ти… ну, екзамени – це такий стрес, і я… тобто ми зрозуміємо, якщо ти не будеш писати їх цього року. Це ж зовсім неважливо. – З другої спроби посмішка вдалася ще гіршою. – Можеш відпочити. Спробуєш писати. Ти ж цього хотіла, так? І ми не втручатимемося. Обіцяю! Робитимеш що забажаєш. Ми розмовляли із пси… – Жінка затнулася на півслові та поглянула спершу на чоловіка, потім на лікаря, неначе запитуючи, чи не бовкнула зайвого. Зрештою, ковтнувши слину, почала заново: – Ми розмовляли із психологом, і вона сказала: це нормально. Це стереотип такий, нібито діти після школи мають одразу вступати до університету, і нічого страшного не станеться, якщо ти взагалі нікуди не вступатимеш. Матимеш рік, щоб розібратися, чим волієш займатися.

Рута подумала: «Тиждень тому ти вважала інакше», – але промовчала.

Набридливі сигнали монітора підкреслювали важкість мовчання, що повисло між ними. Рута немовби набрала в рота води, і обличчя Аміни несподівано зіщулилося, набувши схожості із запеченим яблуком, крізь стулені губи рвалося ридання, та менш ніж за секунду жінка випросталася й опанувала себе, знову начепивши на обличчя розважливо-незворушну маску. Григір, усе ще дивлячись убік, несміливо обійняв дружину за плечі.

– Ми просто дуже любимо тебе, – видушила із себе мати. – Любимо тебе… І зробимо все, щоб ти була щасливою.

Руті стало її жаль.

– Усе добре, мам, – щемлива гіркота у власному голосі здивувала.

– Не роби так більше, – ледь чутно попросила Аміна. Сльози – великі, наче роса – тремтіли на її віях.

– Не буду, – дівчина сховала очі. – Пробач.

Мати обережно, начебто боялась обпектися, поклала руку їй на стегно.

– Це ти… ти нас пробач.

Рута спробувала щось відповісти, але загубилася у власних думках. Якийсь час вивчала поглядом катетер у руці, після чого перевела його на батька. Григір зосереджено споглядав витіюватий візерунок на керамічній плитці, що встеляла підлогу палати. І німував, певна річ. Не те щоб Рута сподівалася щось почути, просто… він же навіть не привітався.

– Я сьогодні чергую й буду до тебе навідуватися. Хоча б раз на годину, якщо тобі не… – говорячи, Аміна пришвидшувалася, ніби намагалася втиснути в обмежений проміжок часу задану кількість слів, – якщо ти не проти, звісно.

Григір так і не підвів голови, і Рута, зиркнувши на матір, кивнула.

– Я принесла поїсти. Є апельсини. Дуже солодкі. Такі, як ти любиш, – мова стала геть плутаною. – Поклала на сестринському посту.

Ще один кивок.

– І якщо раптом тобі щось знадобиться, не соромся, кажи Тимофію, він зателефонує, і я відразу прийду.

Рута спрямувала колючий погляд на Русецького – молодий анестезіолог, заклавши руки за спину, стовбичив оддалік, – але нічого не промовила.

Хвилину по тому вони німували. Зовні неначе дивились одна на одну, а насправді кожна думала про своє. Зрештою Рута вирішила запитати про Індію. Вона почала:

– Мам, а… – і відразу затнулася.

– Що? – Донька говорила так тихо, що Аміна мусила нахилитися до неї.

Рута, втупившись у порожнечу, безшумно поворушила губами. Який сенс запитувати? Інді не прийшла. Крапка. Що тут незрозумілого? Вирішивши, що лише засмутить матір, Рута бовкнула перше, що спало на гадку:

– Довго мене тут триматимуть?

Аміна, якщо й відчула, що донька на ходу підмінила запитання, вдала, що не зрозуміла, і скоса глипнула на Русецького.

– Зараз усе в нормі. – Лікар повів головою, ніби розминав шию. – Але в тому разі, якщо тканини мозку зазнали аноксичних[13] ушкоджень, є ризик виникнення ускладнень. Я не в змозі цього передбачити, відповідно, не дам ніяких гарантій, тому ще десь тиждень ваша донька пробуде під наглядом.

– Тиждень? – кліпнула Рута. – В реанімації?

Русецький незворушно кивнув.

Аміна повернула обличчя до доньки.

– Усе гаразд. Це не так довго, як здається.

– Я хочу додому, – прошепотіла дівчина.

– Я буду поруч. – Уперше за весь час розмови материн погляд потеплішав. – Не хвилюйся.

Зиркнувши на годинник, анестезіолог додав:

– Також до вас завтра прийде психіатр.

Рута вперто випнула губу.

– Мені не потрібен психіатр.

– Руто… – м’яко зауважила Аміна.

– Ніхто не стверджує, що він вам потрібен, але такі правила. Особливо зважаючи на те, в якому стані ви сюди потрапили.

Дівчина глянула йому просто в очі.

– Я втнула дурницю, я це усвідомлюю, цього не повториться.

Русецький відвів погляд і стиха буркнув:

– Ось психіатру про це й розповісте.

33

Після того як Аміна з Григором пішли, Рута якийсь час похнюплено тупилася в стіну палати.